На дикому Заході
Шрифт:
— Добре, тоді поставте свою рушницю в куток. Вона наладована?
— А ви думаєте, що я ношу з собою по лісі неналадовану рушницю?
— Ну, то ставте її обережно. Я завжди боюся, що клята рушниця може вистрілити.
Гекер, молодий німець, що вже три роки жив у тій місцевості з мисливства, підсунув стільця до столу.
— А он і Велз прийшов, гляньте-но! Яким вітром його занесло? Він же ніколи не приходить на вибори, — сказав Сміт.
— Добрий вечір! — привітався мисливець. Він зайшов до кімнати й кинув на стіл три закривавлені вовчі шкури.
— Послухайте-но, Велзе, —
— Що, закаляв вам папір? Перепрошую. Ну, та писати на ньому ще можна — заляпано тільки верхній кутик.
— Нумо, будемо вибирати, — перебив їх суддя. — Значить, Гекер пише протокол. А хто ж мої помічники? Ага, Сміт і Гоукес. Починаймо.
— Яке сьогодні число? — спитав Гекер.
— Двадцять сьоме.
— А який день?
— Ви навіть не знаєте, який день? П'ятниця.
— Коли сидиш у лісі цілими тижнями, то й лік дням забуваєш, — виправдувався Гекер. — Я думав, що сьогодні неділя.
До столу підійшов один фермер. Гекер записав його прізвище.
— Добрий вечір, Геслоу. Посвідчення йому ніякого не треба, правда ж?
— Йому не треба.
— Кого ви хочете за суддю?
— Ветеля.
— А за писаря?
— Гопера.
— Ваше прізвище? — спитав Сміт другого фермера, що прийшов віддати свій голос.
— Кетлін.
— Скільки ви живете в штаті?
— Сім місяців.
— А в окрузі?
— Вісім тижнів.
— Можете заприсягтися?
— Аякже!
— Прийміть від нього присягу, писарю.
Гекер швидко пробубонів чоловікові текст присяги, простягнув біблію, щоб той поцілував, і закінчив звичайним, урочистим «Хай вам бог поможе».
Поки всі присутні віддали свої голоси, минуло три години. Суддя та його помічники хотіли вже підписувати протокол, коли знадвору почувся голос старого Баренса, що теж притрюхикав на своєму коникові.
— Я ще, думаю, встиг? Слава Ветелеві! То добрий чоловік. Залишіть Ветеля суддею, чуєте?
— Не могли раніше приїхати, Баренсе, — зауважив Гекер. — Я саме хотів іти. Уже минула п'ята, а мені ще добрих півгодини тюпати.
— Куди це?
— Та до найближчої соляниці. Може, й ви зі мною поїдете?
— А ну її к лихій годині, ту соляницю! Залишимось краще тут, га? Я не піду додому, аж доки не звалюся з ніг, а тоді вже хоч-не-хоч залишуся.
— Чудово, Баренсе! — вигукнув Кук. — Я теж пристаю на таке. Я приніс із собою дві оленячі шкури, от ми їх і проп'ємо. Не щодня ж вибори.
— То мені можна йти? — спитав Гекер.
— Ну, то йдіть, як хочете! Хто принесе сюди віскі? Пити в шинку я не дуже люблю, там якось непривітно. Ага, он уже несуть! Ну, то хильнемо, га? Бо цілу ніч сидіти тут тверезому не велика радість.
І пішли розповіді про мисливські пригоди, одна неймовірніша за одну. Найбільше відзначався Баренс.
— Слава Баренсові! — гукнув Картіс і нараз замовк. — Наче хтось стрельнув? — мовив по хвилі він.
— Так, мені теж учулося, — відповів Баренс. — Мабуть, Гекер. Біля соляниці, де він сьогодні ввечері засів, віддавна ніхто не полював, тож і не дивно, як йому щось трапиться.
— Гей, хто там є в хаті! — гукнув
— Хтось кличе, — мовив суддя.
— Гей, хто є в хаті! — повторив голос, цього разу так гучно, що навіть перекричав собак.
— Агов, що сталося?
— Винесіть світло!
— Хто там такий?
— Гасфілд із Спрінгкріку та його друзі. Можна у вас дістати соснини з живицею або кілька фунтів воску, щоб зробити великі смолоскипи?
— Можна, — відповів Істлі. — Правда, воску я не маю, зате соснини скільки завгодно. Тільки її треба спершу поколоти. А ви тим часом злазьте й заходьте до хати перепочити. Та цитьте, годі вам гавкати! — гримнув він на собак.
— Гасфілд? Який дідько вас заніс сюди серед ночі? — спитав суддя, що підійшов із Куком до дверей. — І хто то з вами?
— Мої друзі із Спрінгкріку, — відповів фермер і, перемовившись кількома словами зі своїми супутниками, зліз з коня та зайшов до хати.
— Добрий вечір. Є між вами хтось, що знав би броди через Фурш-ля-Фев і став би нам кілька годин за проводаря?
— А що скоїлося? Ви женетеся за кимось по сліду?
— Падлюки украли в мене вночі з середи на четвер шестеро коней, — сказав Гасфілд. — Добре, що я вранці ж зауважив, власне, ще вночі. Кілька коней, що паслися на леваді, прибігли додому. А вони тікають з пасовиська, тільки як їх налякають вовки або хтось чужий. Звичайно, в темряві я не міг напасти на слід, тож дочекався ранку, а вдосвіта скликав сусідів і гайда навздогінці. Сліди чіткі, але скоро вони розділилися, три пішли праворуч, а три ліворуч. Біля струмка вони знову з'єдналися й повели лісом до річки, аж поки досягли дороги. Мабуть, там вони були вчора ввечері. Далі злодії нахабно їхали дорогою. І, либонь, аж як почало розвиднятися, звернули знову в ліс, щоб дати коням трохи перепочити й нагодувати їх. А що вони напевне перебралися через річку, то ми хотіли б узяти когось, хто знає брід, аби дарма не гаяти часу.
— Ви добре робите, що тримаєтеся сліду, — сказав Кук, — бо завтра вранці неодмінно буде дощ. Сонце сідало на негоду.
— Я й сам так думаю, — відповів Гасфілд. — Тим паче нам треба поскоритися. Годі колоти, Істлі, з нас вистачить. Якщо злодії цілу ніч їхатимуть дорогою, а я певен цього, то ми їх удосвіта наздоженемо, принаймні будемо недалеко від них.
— Чого б то вони мали їхати дорогою? — сказав Картіс. — Адже вони тільки одним побитом можуть утекти від вас, якщо ви справді не зразу погналися за ними, — дістатися до річки Арканзасу.
— Це правда, — задумливо мовив Гасфілд. — Ну, та побачимо, як переберемося на той берег Фурш-ля-Фев.
— Якби можна було знайти індіянина, — сказав суддя. — Він чудово вміє читати сліди й дуже допоміг би. Але хтозна, де він тиняється.
— Чи то ми, бува, не його зустріли нагорі біля соляниці? Говорив каліченою англійською мовою. Але вже смеркало, й ми не роздивилися його обличчя.
— Ні, то німець. А хіба сліди йшли тудою?
— Так. Злодії, певне, десь зовсім близько. Він сказав, що бачив двох чоловіків, тільки не впізнав їх. Але постать одного видалася йому дуже знайомою. Ви подумайте, двоє бандитів украли аж шістьох коней!