На дикому Заході
Шрифт:
— Ні. Чого б це?
— Мені вчувся якийсь голос. Так от, сам Гасфілд із цілою шворою собак, вертаючись із полювання, пройшов повз те дерево. Кляті собаки почали принюхуватися й кружляти навколо дерева, аж нам морозом за спиною сипнуло. Та врешті вони таки побігли за своїм господарем, і наші страхи минулися. Відразу по тому прибігли з пасовиська коні. Поки зовсім не стемніло, ми вибрали, які нам сподобались найбільше, загнуздали, сіли на них і гайда в ліс.
— Ото лютуватиме Гасфілд, — засміявся Котон. — Такого ще скільки
— І під орудою побожного Раусона! — тішився Вестон.
Проповідник усміхнувся.
— Слухайте, Раусоне, — мовив Котон, — про що ви завтра казатимете проповідь? От шкода, що я не зможу почути!
— А чорт! — сердито сказав Раусон. — Я б залюбки накинув вам ту комедію. Не знаю, як я завтра впораюся: бійся за вас і за коней, а сам стій, бурмочи молитви, нудьгуй і підспівуй дурних пісень.
— І дивися, як товсті вдови кричать алілуя і мліють, — глузливо мовив Вестон і зареготався.
— І веди побожні розмови з вродливою індіянкою, — докинув Котон. — А знаєте, Раусоне, у вас непоганий смак.
— Годі, треба плисти, — буркнув Раусон. — Мені стає холодно, та й коні змерзли.
— Ну все, можна рушати! — вигукнув нарешті Котон. — А хай йому грець! — додав він пошепки. — Що то таке? За кущами щось світиться!
— Де? — схопився Раусон.
— Там угорі. Мабуть, у халупі.
— А в кущах он щось біліє! — мовив Вестон.
— Сто чортів! — закричав Котон. — Зрада!
Він, а за ним і Раусон, в одну мить вискочили на берег і опинилися перед самітною постаттю, що стояла нагорі й бачила все, що вони робили, чула кожне їхнє слово.
— Алапага! — вжахнувся Раусон.
— Індіянка! — заскреготав зубами Котон, так само здивований, як і наляканий.
— Ти сама? — швидко спитав індіянку Раусон. — Де Асоваум?
Алапага не здобулася на відповідь. Хвилину вона стояла, немов закам'яніла, й дивилася на викритого проповідника так суворо, що той опустив очі — не витримав її погляду. Але так тривало тільки коротку мить — то горда дочка лісів давала присуд людині, що вкрала в неї віру в її бога і любов до її чоловіка. Потім її зломила думка про безмежне, страшне горе — про те, що вона зреклася Великого Духа, який ще для її батьків жив у шумі могутнього пралісу й дзюрчанні тихого струмка, що вона дослухалася до слів чоловіка, якого вважала за святого і який був злодій і грабіжник.
Вона затулила обличчя руками.
— Коні стають неспокійні, — сердито сказав Котон. — Що ми з нею робитимемо?
— Ідіть до коней! Я сам із нею впораюсь, — шепнув йому Раусон, і його очі дико блиснули.
— Що ви з нею зробите?
— Не бійтеся, — тихо сказав Раусон. — Якщо її свідчення кому й загрожують, то тільки мені.
— То йдіть к чорту і… швидше вертайтеся, — буркнув Котон. — Якщо ми загаємось, то ви будете винні.
За хвилину човни й коні розтанули в темряві.
ІНДІЯНКА
— Де Асоваум? — тихо, але твердо спитав проповідник, коли зостався сам з молодою індіянкою.
Вона стояла й плакала.
— Де Асоваум? — удруге спитав він і схопив її за руку.
Індіянка вирвала руку й відсахнулась назад, наче до неї доторкнулася змія.
— Геть! Твій подих отруйний, дотик смертельний, а язик облудний. Твій бог брехливий, а то б він давно послав на тебе блискавку, щоб спопелити тебе, проклятого. Геть!
— Де Асоваум? — знову спитав проповідник хрипким голосом.
— О, якби він був тут, щоб покарати тебе! — палко мовила індіянка. — О, ти ще не бачив Асоваума в його бойовій красі! — гордо мовила вона, помітивши зневажливу посмішку проповідникову. — Ти ще не бачив, як він кидає томагавка, що влучає, мов блискавка, як з його вуст зривається бойовий поклик, як палають його очі, обіцяючи смерть ворогам! Але він прийде, він повернеться.
— Коли? Коли? — швидко спитав проповідник, і рука його злякано сіпнулася.
— Коли? — індіянка переможно засміялася. — Коли? Швидше, ніж тобі хочеться. Перш ніж сонце двічі встане на сході, він буде тут, і горе тобі, якщо ваші стежки схрестяться.
— А де він зараз?
— Де він зараз? Він повернеться не сам — з ним буде дужа рука, що вб'є того, хто його образив.
— Ага! — Раусона пойняла диявольська радість. — Значить, він пішов привести собі товариша! Я так і думав. Добре! Тоді ти моя, і ні бог ні чорт не вирвуть тебе в мене.
— Геть! — злякано крикнула індіянка, відсахуючись від нього, і кинулась до халупи. — Геть, дияволе!
— Ти моя! — дико зареготав Раусон. — І я вже подбаю, щоб твій язик ні про що не бовкнув.
— То хай же дасть мені силу Маніту мого народу, до якого я від цієї хвилини знову вертаюся, — крикнула Алапага й схопила томагавк, що висів їй при боці. — Умри, нещасний!
Раусон злякано поточився назад.
Алапага підскочила до свого ворога, і був би йому край, якби вона не спіткнулася об зірвані з завісів двері й не впала. Ту ж мить Раусон схопив її за шию.
— Якщо Раусон не заткне їй рота, — невдоволено пробурмотів Котон, — то накличе когось на свою або на нашу голову.
— Коли б він швидше вже вийшов, — сказав Вестон теж сердито.
Вони замовкли, дослухаючись. Серед тихої ночі знову почувся пронизливий крик.
— А чи він її не вб'є? — спитав Вестон і здригнувся.
— Дурню, — буркнув Котон. — Хочете засунути свою власну шию в петлю? Маєте охоту, щоб вас регулятори повісили десь на дубі? Раусон зробить усе, що треба. Якщо йому не доведеться пролити крові, тим краще. Я сам не дуже полюбляю таке. Однак коли інакше не можна буде…