На дикому Заході

Герштеккер Фридрих

— О, тільки не це, — злякано мовив Вестон. — Я ввійшов з вами в спілку красти коней. То не злочин. Але крові я не хочу мати на своєму сумлінні. А це ж іще й жінка.

— Жінка ще небезпечніша, — заперечив Котон. — Принаймні там, де треба мовчати. Але не бійтесь! Раусон усе владнає. Пильнуйте коней. Вони відчувають дно і хочуть на берег. От чорт, он там у намулі відбилося копито. Будьте обережні, Вестоне. Ми не знаємо, хто ще йтиме по нашому сліду.

— А хай їм усім трясця в печінки! — сердито сказав

Вестон. — Чого той Раусон так бариться? Коні не хочуть стояти, а я вже не вдержу їх. Мені руки геть затерпли.

— Он те місце, де він має до нас прилучитися, — мовив Котон. — Бачите, де коріння стирчить з води?

— Там, біля коріння, хтось стоїть, — прошепотів Вестон.

Ту мить Раусон крикнув пугачем, зіскочив з каменя, на якому стояв, і побрів по мілкому до човнів.

— Ось вам харч, — сказав він хрипким голосом і кинув у човен пучок порізаного на стяжки копченого м'яса. — Дичина — кращої не треба.

— Ну як там індіянка? — спитав Вестон.

— Уже замовкла, — коротко відповів Раусон.

— Замовкла? Ви не заподіяли їй лиха?

— Не балакайте дурниць! Дбайте про свої власні справи. А до моїх зась. Давайте мені коней, а самі сядете трохи до весел. Тут буде глибоко, і ми попливемо швидше.

— А далеко ще до того місця, де ми причалимо? — спитав Котон.

— Три милі, а може, трохи більше.

— А ви доки плистимете з нами?

— Ще милі зо дві. Вестоне, потримайте-но ще хвильку коней. Котоне, ви не маєте якоїсь старої хустки абощо?

— Маю, на шиї.

— Перев'яжіть мені руку, ось тут угорі.

— Добре, але ж вам треба скинути куртку. Ой, човен хитається. Небезпечно. Ще перекинемось.

— Тоді я почекаю, поки випливемо на мілке, і стану у воду.

— А що у вас із плечем? — спитав Котон, коли Раусон нарешті скинув-таки куртку й закачав рукава.

— Та ота відьма, і сам не знаю як, схопила томагавка. Ну, та годі про те. Он там унизу, де мерехтить вода, кінчається глибоке, і тоді ви мене перев'яжете.

Далі вони пливли мовчки. На мілкому Раусон обережно намацав веслом дно, потім виліз і поволі пішов поряд з човном, тримаючись за нього здоровою рукою. Котон тим часом перев'язав йому рану, що була досить-таки глибока.

— Аби ми хоч не пропустили того місця, де нам причалювати! — журився Вестон.

— Вам би хотілося, щоб іще й місяць світив! — буркнув Котон. — А то вже все є! Про мене, то хай би дощ лив як з відра.

Вони саме минали ряд стрімких горбів, що своїми скелястими відногами сягали аж до води.

— Нам уже недалеко, — сказав Раусон, знову сідаючи в човен. —

Ось трошки нижче я вас лишу, і… Котоне, ви знаєте місце, де вам висідати?

— Не бійтеся, не пропущу. А якби й пропустив, то за чверть милі нижче знову є зручне місце. Але стривайте… що то? На березі вогнище? Там хтось отаборився.

— Спокійно, — прошепотів Раусон. — Ми пропливемо під деревами, і нас ніхто не помітить.

На березі загавкав собака, і вони навіть почули голос, що втихомирював його. Човни, ані шелеснувши, попливли далі.

— Гляньте, коні вже ослабли, — по хвилі прошепотів Котон.

— Час би їм уже вийти з води, — відповів Раусон. — А ось і місце, де мені висідати. Так… трошки ближче, щоб я міг вискочити. Ну, дивіться, щоб не попалися.

І він стрибнув з хисткого човна на камінь, що виступав у воду. Потім ще помахав їм рукою і зник у темряві.

Котон і Вестон мовчки допливли до місця, яке їм визначив Раусон. Там вони стали й вивели на берег коней, що форкали й нетерпляче били копитами.

— Бийте, бийте, — засміявся Котон. — Скоро вам аж гаряче буде. Вестоне, потримайте їх хвилинку, мені треба затопити човен, щоб ніхто не знайшов і нічого не запідозрив. А другий хай собі пливе, його ніхто не знає, а якби й знав, то подумав би, що він одірвався.

Котон швидко роздягся, щоб легше було плисти, накидав у човен каміння, виїхав на глибоке й затопив його.

— Ось так, — сказав він, вилізши на берег і одягаючись. — Там його сплоха ніхто не знайде, принаймні доти, доки зможе нам зашкодити. Ну, а тепер гайда, бо мені вже тут земля горить під ногами.

— А ви добре знаєте дорогу? — стурбовано спитав Вестон.

— Можете не хвилюватися. Нам треба лише триматися хребта, де не такі зарості. Тут збитися з дороги не можна.

— Якби я тільки був певен, що Раусон не заподіяв індіянці ніякого лиха, — зітхнув Вестон.

— Та цитьте ви вже з своєю індіянкою! Яке нам до неї діло! А хай йому дідько, знову починається дощ. Тю, дурний, чого це я лаюся. Так же для нас краще.

Він рушив уперед поміж кущами й скоро зник у темряві. Вестон скочив на коня, узяв за вуздечки тих двох, що лишилися, й подався слідом за ним. Ще якийсь час чути було, як шелестіли кущі й тріщав сухий очерет, потім усе стихло.

Невдовзі по тому, як конокради попливли річкою, їхні переслідувачі, фермери з Петівіля, із смолоскипами в руках прискакали до броду.

— Тут вони переїздили, — сказав Гасфілд, нахилившись з коня і присвічуючи смолоскипом. — Це мої коні. Але чекайте, бандюги, чекайте, цього разу ви дістанете своє.

— Дуже сумніваюся, що вони чекатимуть, — озвався Кук. — По слідах того не видно. Нам треба, Гасфілде, добре махати, щоб хоч уранці наздогнати їх.