На дикому Заході
Шрифт:
Асоваум засміявся.
— Я пришлю до вас Алапагу. Така проповідь дасть їй більше користі, ніж казання блідолицього чоловіка.
— Ну, я бачу, ви спішите, тож не буду вас затримувати своїми балачками. Тільки будьте обачні, бо течія швидка, і човен може легко перекинутись.
— Не бійтесь, — усміхнувся Браун. — Ми обидва не вперше плаваємо, а надто Асоваум. Він сяде до стерна. Кращого стернового годі й шукати. То ви напевне пришлете мені завтра вранці коня?
— Аякже, до Гарперової хати. Можете на мене звіритись, — запевнив фермер. — Ваше ж прізвище Гарпер, еге ж?
— Браун.
— Браун? — злякано перепитав старий.
— Так, Браун, про якого кажуть, що він убив регулятора. Той самий, — відповів юнак. Але то мерзенний наклеп, і я оце їду, щоб виявити брехню. Я не вбивав ту людину.
— Він вам грозився заподіяти смерть, — мовив фермер, ще трохи сумніваючись.
— Так, — відповів Браун. — І я вбив би його й не таїв би свого вчинку, якби зустрівся з ним у чесному поєдинку. Але на нього, каже он індіянин, напало двоє, вони забили й пограбували його, а до того ж… хіба я схожий на підступного вбивцю?
— Ні, — мовив фермер. — Я добре вас не знаю, проте на вашому обличчі світиться щирість, і як ви самі кажете, то хай мене грім поб'є, коли я вам не вірю. Вчора мої дівчата були в Робертсів і казали, що наречена містера Раусона теж дуже заступається за вас. — Асовауме, нам справді треба їхати, — зненацька звернувся Браун до індіянина.
— Я готовий, бо вже таки нерано, — відповів той.
Юнак ще раз сердечно потиснув руку фермерові й сів у човен. Асоваум примостився біля стерна, і обидва повісили рушниці на шию, щоб не замочилися, часом би човен справді перекинувся.
Вони мовчки пливли за водою. Раптом Асоваум показав уперед своєму супутникові, що сидів на носі човна, лицем до нього. Той обернувся.
— Дивно, — сказав Браун. — Що воно таке? Якісь ліхтарі чи смолоскипи за кущами. Де ми вже зараз? Хіба тут, на березі, є якась хата?
— Є, — тихо мовив індіянин, спрямовуючи човен у той бік. — Порожня хатина. Учора ввечері там була Алапага. Ми тут причалимо.
І за хвилину легкий човник пристав до берега.
МОЛІННЯ. СТРАШНА ЗВІСТКА
Коли сонце звернуло з полудня, до маленької хатини, що загубилася серед лісу, з усіх боків почали з'їжджатися купками й поодинці люди. То була господа містера Малінса, теж нового поселенця, чоловіка роботящого й порядного, що недавно розорав тут чималий шмат доброї землі.
На подвір'ї, що цілий ранок було порожнє й тихе, нараз стало людно. Тепер там не було такого куща, щоб біля нього не стояв прив'язаний кінь, не було такої колоди, щоб на ній не сиділо кілька по-святковому вбраних чоловіків. Жінки заходили до хати скинути хустки й капелюшки і заразом погудити своїх ближніх.
— Дивно, що й досі немає містера Раусона, — сказала місіс Малінс. — Він же завжди такий точний.
— Мабуть, приїде з Робертсами, — відповіла міс Смаєрс. — За три тижні весілля, і йому вже не можна так надовго залишати наречену саму.
— Що? Весілля? — спитало троє чи четверо цікавих.
— Я чула це від самої матері, а вже ж вона знає. Але й справді, он їдуть Робертси без містера Раусона. Ну, тоді я не знаю, що й думати…
— Він же подався в Арканзас, — озвався Боувітів родич. — В нього, мабуть, там стільки справ, що він ніяк не може вчасно повернутися.
— Шкода, якщо він не приїде, — зітхнула молодша міс Смаєрс. — Я так чекала сьогоднішньої проповіді.
Прибульці здоровкалися одне з одним, весело гомоніли, жінки зацікавлено роздивлялися вбрання кожного нового гостя, і ніхто й не помітив, що містер Раусон справді приїхав і стояв між ними, приязно вітаючись.
Але який він мав вигляд! Обличчя бліде, щоки позападали, під очима синці, голос тремтів, ліва рука схована під курткою.
— Містере Раусоне! — вигукнули жінки майже в один голос, коли він переступив поріг. — Ви хворі? Що з вами? Ви бліді, як мрець!
— Ви таки справді хворі! — сказала місіс Робертс. — Чи щось сталося?
— Ні… нічого не сталося. Дякую вам, — приязно всміхаючись, відповів проповідник. — Щиро дякую за ваше співчуття, мої шановні приятельки й сестри. Я просто дуже стомився. Я оце був у поселенців на півночі Арканзасу н цілу ніч їхав, щоб дотримати свого слова та вчасно бути тут. І, мабуть, надто зморився.
Він підійшов до Маріон і подав їй праву руку. Дівчина помітила, що ліва рука його схована, і стурбовано спитала, чи він, бува, не поранений.
— То дрібниці, — відповів проповідник. — Учора ввечері мій кінь спіткнувся об гілляку, що лежала впоперек дороги, я впав, ударився об стовбур і обдер руку. Подряпина невелика, я спершу й не помітив нічого. Але вночі йшов дощ, рука напухла й тепер трохи отерпла. Проте вона швидко загоїться.
— Хоч би ви її не застудили, — злякано сказала місіс Робертс. — Вітер такий вогкий і холодний.
— Не турбуйтесь за мене, — ласкаво відповів проповідник і потиснув їй руку. — Я служу господові, а на такій службі не можна шкодувати себе.
Дарма вмовляли його жінки відкласти моління: він стояв на своєму. Нарешті між двома шовковицями поставлено невеликого столика, і невдовзі проповідник викрикував уже різким голосом у чисте блакитне небо молитви й хвалу господу. Він не почервонів, коли крізь густе листя пробився сонячний промінь і жінки поблизу зашепотіли, що навколо голови в проповідника світиться сяйво. Губи йому не здригнулися, коли він вимолював у Всевишнього прощення собі й своїм слухачам. Голос йому не затремтів, коли він благословляв молільників. Тільки раз, коли всі стояли навколішки, його пойняв раптовий страх, і він на хвилю затнувся. Бо високо-високо над верхів'ями дубів він побачив чотирьох орлів-стерв'ятників. Він знав, куди вони летять, жадібно витягаючи шиї. Але опанував себе і разом з усіма заспівав «алілуя»; і поки громада виводила знайому мелодію, він набирався сили, щоб докінчити моління.