На полі смиреному
Шрифт:
Марко схопився за груди.
— Перед лицем смерті своєї прошу тебе! — прохрипів він.
— Перед лицем смерті своєї, поверни мені зір!
Марко хотів сісти на постелі, піднявся на руках, але вирячив очі, схопився за груди і впав навзнак.
— Поверни мені очі мої! — закричав щосили Теофіл. Я взяв сліпого за руку.
— Вставай, брате, — мовив я тихо. — Вже відійшов брат Марко у життя вічне.
Тоді раптом завив Теофіл, вчепившись нігтями в мою руку.
— Що ж тепер робити, що робити? Хто мені тепер зір поверне?
— Для чого тобі зір, брате, коли ти, мавши його, світу не бачив? — сказав я не без гіркоти, в цю хвилю мені жаль стало їх обох: того, хто
Відтоді подвоїв свої ридання Теофіл. Він плакав на молитві і під час служби, плакав; хліб споживаючи і кудись ідучи. Навіть коли спав, текли з його очей сльози, і він почав печалитися, що не може їх зібрати у глек, якого знову незмінно носив при собі під пахвою. Всім, хто заговорював до нього, він показував горщика і просив зирнути, чи повний він, бо запустити туди руку не зважувався, щоб не осквернити, як він казав, святої рідини. Ніхто не казав йому, що горщик його порожній (ті сльози, які стікали, хоч і потрапляли в нього, але й висихали), а всі переконували бідаку, що сльози ті скоро через вінця поллються. Тоді всміхався щасливо Теофіл, і сльози ще густіше сипалися йому із сліпих очей.
— Я переконався, що смерті мені таки не минути, — сказав він якось. — Заповідаю вам, братіє, облити мене слізьми моїми, хай стане від того тіло моє нетлінне в часі.
— Що тобі до того, брате Теофіле? — спитав я його, не стримавшись.
— А як же, брате Семене, — відповів він здивовано. — Тоді не розчинюся в землі і не стану піском.
— Чому ж так боїшся піском стати, Теофіле? — спитав я. — Пісок і мертве тіло — одна суть. Пісок може ще й живіший бути: на ньому лоза і сосна росте. Що ж виросте із мертвої і засохлої плоті твоєї?
— З неї нічого не виросте, — згодився Теофіл. — Але вона все-таки буде, брате Семене!
Тоді зрозумів я одну велику й неперехідну істину; страх перед смертю в Теофіла — це страх перед життям. Всі ті, хто тікає від життя, проти бога йдуть, адже він їх сотворив і сказав жити. Він їх поставив, як лунку, у величезну, незбагненну мережу природи, і кожен мусів би заповнювати свою лунку медом. Мед — це добрі справи наші, тоді як ненависть — це тля для тої мережі. Як гнилець на соти нападає, так і зло на цей світ, відтак і йде в ньому копітка, всюдисуща, щоденна і щохвилинна війна. Ця війна з'являє у світі ту силу, що заново оновлює світ — буде воно так вічно й кругобіжно. Все боротьбою позначено, а де боротьба така є, там — рух. Рух тепло з'являє; не мерзне той, хто біжить. Тепло сік у соти світобудівні пускає, а ті лунки, що їх гнилець побиває, мертві стають. Мертве і живе«відтак рівноважиться, бо не може бути живого без мертвого, хоч мертве без живого є. Надія ж наша — це краса в цьому світі, краса у природі і в добрих діяннях наших. Все мусить бути і стверджуватися, а через те змінюватись і розчинятися, світ земний — це одне із кіл, котре котиться у всесвіт. Той, хто лякається і тікає від світу, — в заповільнені обійми смерті втрапляє; той, хто не хоче жити, — вже й не живе. Отож той, хто не хоче бачити сонця, — сліпне, і немає йому порятунку — смерть його у свої обійми узяла.
Я теж належу до тих, котрі захотіли втекти від світу, але на відміну від інших я той світ полюбив. Я не можу стримати хвилювання, дивлячись, як проростає брунька, і чуючи, як пахнуть дерева, коли по них проходить молодий, весняний сік. Часом аж до наших стін забреде із міста якийсь юнак із дівчиною — я милуюся з їхньої краси, що її запалила взаємна любов їхня. Найвища краса, думається
Ці думки прийшли до мене, коли я сидів у Теофіловій келії і дивився, як ненастанно він плаче. Я запалив йому в печі вогонь, бо ще було холодно ночами, і мовчки вдивлявсь у хитливе полум'я. Земля підвечір примерзала і ще вкривалася льодком, який і хрупав під чобітьми, коли хтось проходив мимо. Я сприймав тепло, яким віяло від вогню, і м'яка печаль повільно мене колисала. Горіла в келії свічка, в кутку стояв навколішках Теофіл і, поставивши перед собою глека, плакав.
— Мені сьогодні привиділося диво ясне, — раптом сказав Теофіл. — Чи спав, чи й не спав, а навідався до мене гарний юнак.
Я примружився: захотілося мені побачити того гарного юнака, обличчя якого зігріто ласкою.
— Ти гарно молишся, — сказав він мені, — але навіщо печалишся про даремність сліз?
«Сльози недаремні, — думав я, — але тільки ті, що очищають серце від скверни. Є ж сльози, що скверну у душу приносять».
— І мав той юнак посудину більшу за мою, — сказав Теофіл, — і так гарно пахло від неї!
Я таки уявив того юнака. Стояв він і тримав велику золоту посудину.
— Це твої сльози, — сказав юнак Теофілу, — пролиті від серця у молитві до бога, ті, котрі втер ти рукою, чи хусткою, чи одежею, і ті, які на землю впали із очей.
Теофіловий голос звучав у келії притишено й тепло, наче довіряв він мені сокровенну таємницю, його невидюще лице було залите жовтим світлом від свічки. Я слухав, як тріскоче вогонь, пострілюючи іскрами.
— Всі твої сльози за повелінням творця зібрав я і зберіг у цій посудині, — сказав Теофілові той гарний юнак. — їх буде виллято на тіло твоє, коли прийде останній твій час. З пролитих щиро запахущий цвіт проросте, а із пролитих удавано — бур'ян.
Я уявив собі поле, поросле квітом запахущим, густо заросле бур'яном. Хто і коли прийде його прополоти?
— І став він невидимий, — сказав Теофіл так само проникливо. — Ти мудрий, брате Семене, витлумач мені ті слова.
Я дивився на вогонь. Надворі хтось ішов і покашлював. Хрумтів у того перехожого під ногами льодок, а віддих був сипкий. «Там, надворі, — подумалось мені, — ніч спокійна і тиха, і наповнена вона свіжістю весняною…»
— Є сльози, які воздаються, а є сльози порожні, — сказав неквапно я. — Сльози, пролиті у щирому горі, — блаженні, і утіха після них буде; сльози, пролиті з милосердя і співчуття, — ще блаженніші, вони з любові проливаються. — Голос мій мимоволі дужчав, несподіване і високе піднесення я нараз відчув. — Сльози ж, пролиті із жалю до себе, сльози озлобні й сльози про око людське — порожні, отож бур'яном порожнім проростуть.
Я подивився на закостеніле в світлі свічки Теофілове лице.
— Щось таке чудне ти сказав, — мовив він хрипко. Тоді відчув я ще більше піднесення.
— Ти просив у Марка прозріння, брате Теофіле. Я, здається, знаю, як можеш прозріти.
— Як? — повернувся до мене, аж кісточка йому в шиї хрупнула.
— Задля себе проливав ти досі сльози. Пролий хоч одну із них із любові до інших.
Теофіл хрипко засміявся.
— Я вже старий, немічний і сліпий. Біс тебе прислав до мене спокушати й нітити мене. Нема в мене золота, щоб я його роздав, бо всього свого давно я збувся, нема у мене хати, щоб пустив у неї бездомного. Самі сльози мені лишилися, а кому вони треба, крім бога?