На розпутті
Шрифт:
А Демид усе слухав, і кожне слово було йому гострим ножем у груди. Довго говорив Гордій і тільки ввечері побіг з дому до Ганни...
Демид зостався сам. Він навіть не думав. Ні, думав, але то були вже не думи, то були найглибші почування, бо не можна було б розібрати, де кінчається дума і де починається почування.
Він завсігди марив про те, як він щиро працюватиме на користь рідній землі, але поруч з тією, що їй оддав би він своє серце. "Вона" була у його в уяві чимсь вищим, що перед їм він мусив схилятися і без чого не міг жити.
Та, яку він знайшов, не різнила з тим образом, що змалювала йому фантазія.
Був певний, що й вона віддала йому своє. Була до його така прихильна, така ласкава! І він був певний...
Але помилився... Ще й надто. Мало того, що віднято в його щастя,- доля направила зробити це його єдиного щирого друга. І Демид почував, що його нещастя робиться удвоє важчим.
– Нащо це так? Через віщо це так?
– питався він.- На підставі якого права, на підставі якого закону розбито його сподівання, зламано його життя? Де після цього розумність у житті?
І Демидові здавалося, що все це життя, що крутилося навколо його, було якоюсь безладною мішаниною: постаті крутилися, ходили, переходили, розмовляли, плакали, сміялися і все крутилися, крутилися без краю. Крутилися не круг себе, а мов у калейдоскопі. І все вихрилося без мети без ніякої мети, без ніякої розумності. Він пізнавав навіть знайомі обличчя, пізнавав Квітковського, товаришів, Гордія пізнавав її і навіть себе. І все крутилося, мішма безладно мішалося, штовхаючись одно об одне, завдаючи одне одному біль, рани - і все те без мети, а так, тільки тим, що туди їх крутонуло. Цей крутінь сповнив невеличку хатину, тісну, погану нору. І ця нора була той світ, що його так славлено за безкраїсть та пишність. Брудна нора, безладний крутінь.
Але ж боже мій! Скільки їх, скільки їх, скільки їх! Вони сповняють усю хату. Вони не дають йому дихати, не дають йому жити. І він не може їх прогнати, не може оборонитися, бо що ж він може зробити серед цього крутіню, серед цієї безладної безрозумної мішанини?
І мішанина крутиться, і Демид не тільки бачить, а й чує, як вона крутиться, чує безладне шамотіння одежі, чує безладний гомін. Шамотить, шамотить, шамотить! Якось гостро: шам-шам! шам-шам! шам-шам!
І Демида мучить цей "шам-шам". Йому здається, що кожний "шам" б'є його по голові. Він хоче затулити вуха, але не може поворухнути рукою. Він хоче кричати, але кричати несила. Ні, він кричить, але тільки голосу його не чуть - він це добре сам поміча. Тоді він збира останню силу і скрикує...
Що це? Крутінь зник, але навкруги темрява. Демид починає пригадувати собі - де він, що він. Промина кільки часу, пою він догадується, що це ніч, що він у своїй хаті.
Треба б спати, але Демид спати не може. Він починеє думати, але думки знов стають уявами і знову постаті кру тяться...
Глянувши уранці на свого друга, Гордій аж злякався:
– Що тобі таке, Демиде? Ти як з хреста знятий!
Демид махнув рукою, сказавши, що трохи нездужає. Йому важко було розмовляти з Гордієм. Тим він страшенно зрадів, як того ж дня приїхав до його батько. Демид сказав, що поїде з ним погостювати додому. Казав погостювати, а справді не думав до міста вертатися. Гордій мав написати йому, як буде весіллія, бо неодмінно хотів, щоб Демид був боярином. Батькові треба було найменше тиждень, щоб покінчити всі свої справи. Цей тиждень був Демидові важким тижнем... Але минув і він, і нарешті вони поїхали.
Гордій же заходився діяльно доводити до краю те, що почав. Він не мав ще ніякої посади, та дуже й не дбав про неї бо йому кращою здавалася непідлегла адвокатура. Через місяць він уже мав таку-сяку адвокатську практику, що давала йому змогу жити вдвох з жінкою. Він написав тоді до Демида, але Демид одмовив, що хворий і тим не може приїхати.
Через тиждень після цього Гордій одружився з Ганною.
IV
Заробітку з адвокатської практики було в Гордія Раденка поки що мало: ледве вистачало, щоб прожити вдвох з жінкою, наймаючи малюсіньку кватирю з трьох світличок, з їх одна була спочивальнею, а друга - чим тільки можна: і залою, і їдальнею, і вітальнею; нарешті, третя - Гордієвим кабінетом. Світлички були тісні, та наші молоді не дуже тим журилися, хоч грошей мало, так щастя багато.
А щастя справді було багато в цих маленьких світличках, молодого палкого щастя, що стуманює голову і примушує забувати про все навкруги, опріч себе.
Прокидаючися уранці, Гордій бачив поруч із собою на подушці вродливу жінчину голівоньку. Обличчя зачервонілося зо сну, волосся трохи скуйовдилося, довга чорна коса впала на груди. Яка тепер гарна тут його Галя! Хочеться поцілувати її, але боїться збудити. Ще рано, ще тільки сім годин, а вони вчора пізно поснули. Йому треба дещо зробити, налагодити в суд - він туди ходе щодня вранці,- а вона хай спить. Тихо, обережно встає він з ліжка, швиденько вдягається. Вже хоче вийти з хати, як чує, що дві теплі руки обхопили його з-за плечей за шию.
– А! Ти думав утекти!
Він повертається. Галя, напівпідвівшися з постелі, обхопила його за шию і прихилилась голівонькою йому на груди. Він хапа її на руки, пригортає до себе і починає цілувати обличчя, щию, плечі, руки...
– Пусти!
– борониться вона.- Пусти! Я вдягатимусь - іди собі геть!
Вона завсігди вигонить його вранці. Він покірливо йде зачиня за собою двері. Хоче вмитися. Та ледве встиг взятися за воду, а вже двері відчиняються, і Галя вибіга з їх одягнена, з голими рученятами, і сміючись вихоплює в його воду.
– А! Ти хотів утекти від мене! Раніш за мене вдягтися і вмитися! От же не буде цього!
Але Гордій одніма в неї глечик з водою: він хоче зливати, бо хоча в їх і є дівчина Химка, але ж Химці він таког гарного діла не приручить. Ледве вона нахиляється над мискою, ту ж мить Гордієві губи торкаються до її шиї.
– Слухай, Гордію,- не пустуй-бо!
Гордій почина зливати на руки Галі, а тоді вона йому. Ще кілька хвилин, і вони вже вдягнені, веселі, щасливі... І Гордієва рука знов якось несамохіть обвивається круг її стану...
– Але ж ти просто неможливий! Адже тобі треба йти в суд!
– Треба.
– То сідай і пиши свої папери!
– Сяду!
– Пусти, мені треба прибирати,- пручається вона.
Гордій нехотя пуска і ще більш нехотя сідає за свої папери. Поки він напише що треба, самовар уже стоїть на столі, і вони поруч сідають до його.
Обоє вже виголодались чимало, і Гордій хотів би й чого більшого, ніж ті франзолі, що на столі. Але ж на більше треба й грошей більш, їх же поки ще мало, а життя в місті коштує дуже дорого.