На розпутті

Грінченко Борис

–  Та в мене руки умазані!
– відмовив невисокий, але кремезний, з невеликими чорними вусами, моторний Трохим, поглядаючи на свої руки, умазані в землю.

–  От ще вигадуйте!
– сказав Демид, стискаючи йому руку.
– А дайте я за вас поорюсь!

–  А не забули?
– спитав Трохим.

–  Чому забув?
– відмовив Демид і взявсь за чепіги.- Ви покуріть, а я піду. Ану!

Погонич ляснув батогом, і плуг рушив. Хоч Демид і сказав що не забув орати, але зараз же почув, що трохи одвик. Він вивчився орати в кінці цього літа, як орано на озиме,- вивчився, звісно, не з якої там потреби, а більше задля

гімнастики, бо яко лікар вважав фізичну працю, та ще й надворі, за потрібну людському здоров'ю. Але тепер він чув, що руки його не так певно керували плугом, як тоді.

–  Демиде Кириловичу!
– гукнув Трохим, набиваючи люльку.- А то ж нащо огріх?

–  Не буду!
– відмовив Демид, але за малим зараз же й другого не зробив. Мерщій наліг з усієї сили на чепіги і поставив плуг як треба. Земля здималась поперед плуга, репалась і одверталась чорними соковитими скибами набік.

–  Глибше!
– гукнув Трохим.

Демид ще наліг на плуг - скиби потовщали.

На новій борозні Демид почув, що вже впевненіше керує плугом. Хоча Трохим, накурившися добре, ходив за їм і казав, щоб він віддав йому плуга, але Демид не послухавсь і орав доти, аж поки прибігла наймичка кликати їх снідати. Демид довів борозни, витяг, струснув плуга і перекинув його на бік. Погонич повиймав занози з ярем і налигані воли пішли пастися.

–  Ну, ходіть!
– промовив Трохим.- Тепер і попоїсти можна.

–  Чому ні?
– відмовив Демид і почув, що в його трохи болить спина і страшенно хочеться їсти.

– А вам, тату, ще багато орати на зяб?
– спитався за сніданням Демид.

–  Та спізнилися, сину, один наймит не дожив, кинув... Сам Трохим усього не вхопить. От і завтра доведеться його відірвати від оранки та послати в город. А другого наймита не хочеться наймати.

–  Так ви, тату, вже візьміть Трохима куди вам треба, а я сам поорюсь,- сказав Демид.

– Ну, вигадав ще!
– відмовив батько.

–  Та чого ж там вигадав?

–  Та наче справді нікому робить!

–  Адже сами кажете, що спізнились. Та мені й хочеться трохи поробити - саме тіло просить фізичної праці.

–  Так це важко, увесь день орати!
– впевняв Кирило Семенович

–  Коли й буде важко, то тільки спершу. Оре ж Трохим

–  Ну, гляди!

–  Бач, приїхав відпочивати, а сам он що!
– невдоволено сказала Марта Іванівна.

–  Та воно, стара, оце саме й відпочинок від книжок!
– заспокоїв її Кирило Семенович.

А проте ні Кирила Семеновича, ні Марту Іванівну не здивувало Демидове бажання. Демид і завсігди, ще змалечку, охоче брався до простої роботи. Помагаючи батькові та матері в господарстві, Демид давно ще вивчився молотити і любив цю роботу. Та й самі старі Гайденки, хоч і не зважали ні на які там наукові досліди про те, що треба людині фізичної праці а просто з неминучої потреби брались часом за граблі та вила, а Кирило Семенович і до плуга. Звісно, батькові й матері трохи було дивно спершу, що чоловік, скінчивши університета та мігши бути людиною великою (так вони думали про Демида),- ішов орати, та потім звикли і коли тепер вони й умовляли Демида не робити сього, то просто думаючи, що се буде йому дуже важка робота.

Поснідавши, Трохим пішов до іншого діла, а Демид, з погоничем удвох, до плуга. Демид орав увесь день і страшенно втомився: спина, руки й ноги дуже боліли, найбільше спина.

Він заснув, як мертвий, але встав другого дня до схід сонця вкупі з батьком - свіжий та дужий. Трохи здригаючися з холоду, побіг до возівні, витяг плуга і запріг удвох з погоничем воли, їхати тепер треба було аж на другу ниву - далеко, тим на ввесь день. Жаліслива Марта Іванівна ще звечора бідкалась, що Демид не обідатиме дома і хотіла була прислати к обіду по його коня, та Демид зважливо повстав проти цього. Зате вже обід вона йому добрий прислала.

Демид за цей день утомивсь далеко менше, ніж учора. Аж до неділі орав він щиро і встиг доорати все вчасно і тим не трохи здивував скептичного свого Трохима, бо той думав спершу, що це тільки так - пустує панич.

Але панич не пустував. Навпаки, Трохим міг бачити, що він дедалі все щиріше та щиріше береться до простого діла. Після оранки Демид заходивсь коло саду і, нанявши собі хлопця до помочі, почав копати та перекопувати та садити. В один час з усіма робочими людьми на селі уставав він уранці і йшов до роботи. Здорове осіннє повітря проймало його спершу холодом і примушувало щиро братися до лопати. За чверть години йому було вже душно, а к сніданню у його з лоба капав піт. І так спливав у роботі ввесь день. Демид почував себе здоровим і спокійним. Він думав тепер мало про останні політичні новини або й зовсім про їх не думав; зате його дуже зацікавлювало, що в його не ставало соломи, щоб захистити на зиму від морозів молоді деревця та виноградові кущі. Читав він трохи ввечері та святами та неділями - більше не мав часу.

Таке життя подобалося йому. Властиво, він не думав про те, чи воно йому подобається, чи ні, а просто йому було так спокійніше жити, і він жив так. За фізичною працею та за щоденними нним клопотом від його якось відходили ті важкі згадки, що завсігди, як з'являлися, несли з собою муку...

А тут незабаром ще робота настигла. Одного разу, шпортаючись у саду, Демид побачив, що до його йшла мати, а з нею якась селянська жінка.

– А кинь на хвилину, синку, та йди сюди!
– гукнула мати, не хотячи лізти між покопані ямки. Демид кинув лопату і підійшов.

–  А що, мамо?

–  Та ось молодиця прийшла - чоловік ногу врубав - так чи нема в тебе такого, щоб кров зупинити?

–  Дуже врубав?
– спитався він у жінки.

–  Та там так, що не доведи й мати божа,- так кров і цебенить! Уже ми й стару Хомиху кликали, щоб замовила кров - замовляла-замовляла - ні, нічого! Будьте вже ласкаві, поклопочіться!

Жінка вклонилася Демидові.

Він збігав у хату і взяв дещо з своєї невеличкої аптечки.

–  Ходіть! Ви далеко живете?

–  Та ні: сьома хата од краю на нижчій перії! Хіба ж ви не знаєте?
– ми Карпенки.

Вони пішли. Невеличка слобідка починалась, трохи оступившись от Гайденкового двору, Демид ішов швидко поруч з Карпенчихою, що, не кидаючи охкати та нарікати на свою долю, розповідала йому, що її чоловік Грицько робив до воза люшню і врубався; що вони вбогі, що дітей у їх нема, сама Дочка Оришка, та й з тієї не яка там ще поміч - усього 15 год їй та й здоров'я мало... Вона може ще й більше розповідала б Демидові, так уже дійшли до хати.

Грицько Карпенко лежав у хаті на полу блідий, ледве притомний, бо з його дуже багато витекло крові. Ліва нога нижче коліна була гола і вся закривавлена. Кров стікала на піл, капала додолу.