На розпутті
Шрифт:
– Гм... Як старшина, то єсть начальник у волості, прослишал: школа. Конешно, просвіщеніє юношества і наставлєніє на серце... Як отець волості жалаю посмотріть, какім сложенієм у вас діло йдьоть...
І пан старшина знову велично позирнув по всій шкоді. Демид хотів був йому відмовити, але йому не дав другий пан - пан писар. Цей, закинувши ногу на ногу, дивлячись на стелю, почав:
– Конешно, многожилатільнєє було б, ежелі би ви здєлали спервоначала сношеніє з канцелярією Радовськой волості, которая заведуєть усєми етіми ділами. Но у всяком случаї любознательно, сказав би, обревизовать
– Дуже радий!
– промовив Демид і почав далі вчити.
Та він добре знав, з ким має діло, - тим, скінчивши лекцію, озвався до гостей:
– От поки школярі там бігають, а ми підемо та закусимо. Я, знаєте, сам у цей час снідаю, та й вам треба з дороги підживитися. А там знов у школу.
– Гм... Авжеж... Закусить усігда ползительно... е... е... як вас... того... ім'я-отчество?
– спитався старшина.
– Я не знаю.
Демид сказав і додав:
– А я ось так ваше знаю!
– Нічого удивительного нема!
– одмовив старшина, трохи приплющуючи очі.
– То ж я - один на всю волость!
Демид поспішивсь повести "одного на всю волость" з його “секретарем” до себе. Тільки вже вони більше не вернулися в школу. Демид відав, що вони можуть йому нашкодити гірш, ніж хто інший, і зовсім навіть зупинити його діло. Він уконтентував їх так добре, що поїхали вони від його цілком задоволені. Демид знав, що з цього боку він поки забезпечений.
Але Охрім тим часом робив своє діло. Демид бачив, що й цей може йому пошкодити, і він наважився припинити його відразу. К різдву всі школярі вже вміли так-сяк читати й писати. І ото Демид запрохав усіх батьків і навіть Охріма до себе в школу в один день. Як усі посходились і посідали на стільцях він сказав:
– Я беру ваші гроші, то й повинен робити діло. От я й попрохав вас прийти, щоб подивились, чи справді є з нас пуття. Посидьте в нас, послухайте, що ми знаємо, та й попитайтеся, коли хочете.
Охрім іронічно всміхався. Демид почав питатися школярів. Він кожного питав спершу молитви, тоді казав йому читати, нарешті писати на класній таблиці слова та цифри. Усі школярі знали, що треба. Батьки страшенно здивувались, бо ніяк не сподівалися такого. Чули, що по старих школах, де вчили салдати, першу зиму вчилися читати, другу писати і хіба на третю аж починали писати "номері" - себто: цифри. А тут це все за півтора місяці! Вони голосно почали хвалити школярів та дякувати Демидові. Охріма мов що вщипнуло. Він зблід, потім почервонів, і нервово, тремтячою рукою поліз у пазуху і витяг відтіль якусь книжку.
– Читають!
– промовив він іронічно.
– Вивчили те, то й читають. Ні, нехай вони оце прочитають!
І він кинув книжку на стіл. Це була славетна "Грамматика". Демид дав її читати школярам. Перший прочитав, за їм другий, третій, четвертий...
– А що, Охріме,- спитався глузливо Петренко,- мабуть, школярі вже більше за тебе знають? Охрім сердито вихопив книжку з рук у п'ятого школяра. Засунув її за кожух. Тоді промовивши: "А все ж не по правилу!.." - повернувсь і вийшов з школи.
Люди засміялися йому вслід. З цього часу костівці стали вважати Демида за надзвичайно гарного вчителя, і другого дня приведено до його ще трьох нових школярів.
Таким побитом Демид мав тепер досить діла. Зранку він уставав досвіта світа, вештавсь по господарству аж до снідання; поснідавши, йшов у школу і вчив у їй годин до чотирьох з перепиною на обід. Як школярі розбігалися, Демид знову робив по хазяйству або столярував: він за останній час почав учитися столярства. Часом його кликано до якого хворого. Тепер у його вже була чимала аптека - ліки з неї доводилося йому продавати, а за те, що сам ходив, звичайно, не брав нічого. Спершу його вважано за простого і дуже доброго але ж трохи... дурненького, мабуть, бо де ж таки: кинув панство та взявся за мужицтво (так про його казано). Але кільки розмов про се з Петренком та з іншими селянами, потім те добро, що він людям робив, примусили й людей глянути на його іншим оком. Його часто кликано в гостину до селян і він, звичайно, не цурався.
Одного разу зайшов до його Петренко. Він часом заходив до Демида в неділю, чи в свято побалакати про всячину: про те, що воно таке "телеграм", про те, чи правда тому що скоро "ревизія" буде і таке інше. Він був чоловік розумний і Демид іноді залюбки розмовляв з їм, хоча й помічав, що Петренко йме йому віри, як він оповідає про те, що по "газетах чути", але зовсім поки не хоче няти віри, щоб сила в "телеграмі" і в хмарі була одна. Зайшовши тепер, Петренко своїм звичаєм не зараз почав про те, а вже далі сказав:
– А вам новий школяр находиться.
– Хто?
– Та родич мій один... Ви його-таки не знаєте, бо він не тутешній, з Радівки,- Андрій Кодоленко прозивається. Так він мені рідний племінник. Мою сестру та взято заміж у Радівку за Кодоленка. Дітей у неї було тільки оцей парубок та дівчина підстарша. Та тільки він боїться, що дуже великий: йому вже дев'ятнадцять год.
– То нічого, ще швидше навчиться.
– Та, мабуть, швидкий до вчиття буде. Там пам'яткий такий, що аж дивно! Усю службу в церкві зна, а читати не вміє. Ми стоїмо в церкві - де вже нам замічати - і не розуміємо нічого, а він усе зна. Так хочеться ще й читати навчитися. Оце випрохався в батька, щоб у школу ходити. Я, каже, не по жалію й десятьох рублів, аби вивчили.
– Ні, плата буде з його така, як і з інших. Хай приходить.
Через кілька день Андрій справді прийшов до Демида. Це був високий, ставний, трохи схудлий парубок, непоганий з обличчя, чорнявий, з розумними ласкавими очима, але такий несміливий, що Демид ледве міг з їм розмовляти: за кожною відмовою він страшенно червонів. Демид зараз же посадив його до трьох нових школярів і почав учити вкупі з їми. Але другого дня, страшенно червоніючи та соромлячись, Андрій сказав:
– Я се знаю.
– Що знаєте?
– Азбучку...
Він знав по ряду всі літери, але по-старому: бе, ве, ге... Демид почав йому виясняти, через віщо його знання нездатне. Андрій сумно похнюпив голову. Але в Демида ту ж мить в голові одна думка. Він ухопив три рухомі літери і поставив їх до читання.
– А гляньте сюди, Андрію, які це букви?
– Ес, о, ен,- одмовив Андрій.
– Ось слухайте ж сюди: це вони тільки так звуться - ес, о ен, а як читати, то вимовляти їх треба так: ес треба вимовляти с, це - о, а ен треба вимовляти н'. Розібрали?