На розпутті
Шрифт:
Квітковський умер, як синові було 20 років, а дочці 14. Обоє вони зосталися з матір'ю - цілком пасивною жінкою. Вона зовсім не могла керувати дітьми і завсігди сиділа у своїх покоях, вітаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Діти зросли більш-менш самостійно і пішли ще далі тим напрямком, на який штовхнув їх батько своїми вкраїнськими книжками та Шевченковим бюстом. Праці в цьому напрямку досі не виявляли ніякої: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а її брат, може, й мав би час, та якось не міг собі ладу дати. Діла ж у його було небагато: скінчивши університета, він
Гайденко та Раденко підійшли до великого будинку і подзвонили. Двері відчинив сам Петро Квітковський - високий чепурний парубок, надзвичайно білявий (він удавсь у матір) та ще й блідий,- і повів їх до себе в хату. В їй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.
– Сідаймо тут, люди добрі,- промовив Квітковський,- а як прийде людей більш, тоді переліземо на ширше місце.
– Хіба ще хто має прийти?
– спитався Гайденко.
– Стрівся сьогодні з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть,- одмовив Квітковський.
Українська студентська молодіж часто сходилася до Квітковського поговорити або почитати. Квітковський був симпатична людина, та й жив зовсім самостійно і мав зручну кватирю.
Гості не встигли ще й сісти, як почувся дзвоник біля дверей і через кілька хвилин до гурту ввійшов ще один добродій - Іван Давиденко. Се був товстенький чоловічок з швидкими очима, дуже пістриженою маленькою борідкою, з хапливими рухами. На його колись великі надії клалися. Колись він заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав він,- "виясняти місцеві потреби”, та через якийсь "зась" мусив дуже скоро облишити цю справу і опинився секретарем у земстві; там він сам заправляв усіма справами, бо предсідатель був лібералу та ще й лінивий.
За їм увійшло ще двоє - один худий високий студент знайомий і Гайденкові, і Раденкові, і другий добродій. Раденко другого не знав, і Квітковський познайомив їх:
– Мій родич Степан Келишинський.
Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, років 24 чоловік, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитій одежі пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очі дивилися сміливо, чепурні чорні вуси завивалися вгору.
– Дуже радий!
– промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденкові, і зараз же заговорив з Квітковським.
Прийшло ще кілька людей, в хаті зробилося тісно, і Квітковський попрохав гостей до зали. Як ішли, Гордій стиха спитавсь у Демида:
– Чи ти знаєш цього Келишинського? Що воно?
– А так собі,- ніщо, десь у суді служить, родич господареві, то, мабуть, і зайшов випадком.
Посідавши в залі, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квітковського сестра, Ганна. Вона ніяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсім рехтельними рисами, було любе й чепурне - розумні темні очі під дугастими бровами та високий білий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила її невисока, але струнка постать. Він не зводив з неї очей і зовсім не помітив, що і в Демида Гайденка очі відразу засяли, як дівчина ввійшла в хату.
Брат познайомив сестру з Раденком. Гордій блиснув на неї своїми сміливими ясними очима, і дівчина несамохіть звернула на його увагу.
– Я чув,- ви недавнечко з села?
– почав Раденко, сідаючи коло Ганни.
– Еге!
– кивнула вона головою.
– Я теж відтіль, і цікавий знати ваші вражіння... Як вам здалося село? Що ви в йому знайшли?
– Ваше питання дуже широке, та я й не можу сказати, що була на селі близькою до народу: народ якось одхиляється од інтелігентної людини...- відмовила дівчина, трохи соромлячися з несподіваних запитань.
– Я виріс проміж народом,- сказав Раденко,- і думаю, що вмію з їм говорити...
Але його перепинив один студент:
– Саме це й я помічав - мужик нам не йме віри. І я певний, що це буде доти, поки обов'язкова освіта українською мовою порівняє пана з мужиком.
– Освіта вкраїнською мовою - це так, але не обов'язкова - відказав Гордій.- Це був би примус над народом. З якого права інтелігенція робитиме свої бажання обов'язковими народові? Чи не схотів би того й народ ізробити?
– Ти помиляєшся, Гордію,- відказав Демид Гайденко,- свої бажання накида інтелігенція народові, а загальнопризнану правду.
– А яку ж то?
– А ту саме, що світ кращий од темряви.
– Невже ви думаєте, що народ сам, коли схоче, не візьме цього світу? Хіба важаєте народ за дурня, що не розуміє власної користі? Світ кращий од темряви! Але - який світ? Той, що ви бачите, те, що ви вважаєте за світ! А може світ зовсім не такий і, може, зовсім не такого світу хоче народ? Як же ви можете накидати йому свою просвіту, коли він, може, її не хоче? Невже ви думаєте, що народ дитина? Що не має свого морального кодексу, своєї - коли хочете - культури? Я серед народу народивсь, виріс серед його і знаю, що ви дуже помиляєтесь, думаючи так.
Раденко говорив з запалом. Він устав, очі йому занялися вогнем, од усього обличчя пашіло натхненням, впевненістю. Ганна дивилась на його і, сама не помічаючи того, не могла одірвати від його очей. Бідолашний студент, що зовсім не думав, кажучи свої слова, сягати так глибоко, не знав тепер, що сказати. Квітковський та ще дехто пристали на Раденкову думку:
– Правда! Народ має свою культуру, і спершу треба знати її, дослідити, а тоді вже рішати, чий світ ясніший - наш чи народний,- казав Квітковський. Він зовсім не знав народу, але його нервову систему електризувало Раденкове слово і скоряло.
– Отже я таки й тепер не згоджуюся з тобою, Гордію,- знову почав Гайденко.- Живе життя не складається відповідно нашим теоріям. Дуже гарно було б, якби народ спокійно виробив собі потроху свою культуру. Може, вона й вища була б од тієї, що ти звеш "нашою", може, ми й пристали б на неї. Але ж ти забуваєш те, що поки ми будемо задля абстрактних принципів сидіти, склавши руки, та дивитися, як народ вироблятиме свою культуру, тисячі непроханих учителів - усі ті тяжкі обставини, серед яких живе й псується народ,- ідуть і вчать його по-своєму.