На тведiй землi
Шрифт:
Я ж опинився в порожнечі, між небом і землею, без права на власне місце. Моїм завданням було знайти таке місце і я його знайшов.
Третього жовтня 1948 року, військове — пасажирське, бачу також і себе. Мені тридцять чотири роки, у моїх руках дві валізи. Я легкий, молодий, здоровий… Я на березі Америки, в Канаді з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбіція, фантазія, ідеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи — кращі і гірші, святі і грішні, але завжди сильні і завжди рішучі.
Всідаючи вечірньою порою в Галіфаксі до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмірного зворушення. О шостій годині,
Між цими прибульцями, у сірому пом'ятому плащі, рії, покинув традицію, знайшов свої власні дороги і пішов далеко наперед у простори нових епох.
Так, далебі, не легко окреслити той насторожений настрій, що весь виповняє мою істоту. Можливо, жалію, що я вже не належу до тих перших, які пройшли цей континент. Це було так недавно. Праліси, озера, дикі ріки, прерії, індіяни, комарі. Сьогодні мене везуть вигідним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Біля мене все солідне, спокійне, привітливе. Увійде людина у темно-синій уніформі, запитає чи мені вигідно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком і призначенням і за п'ять днів і п'ять ночей, вона заведе мене на другий кінець континенту.
За вікном вже ніч, потяг біг і кричав, мов гігантська потвора. Довкруги втомлені, зібгані, мовчазні обличчя. Хотілося б розгадати їх думки, звідки вони і хто вони і чого залишили минуле. пх очі зраджували пережите. Вони не здивовані, байдужі, смутні. Можливо вони все ще бачать табори Колими, Авшвіцу, гарячі пристрасті, холодні бункери, танки, літаючі фортеці. Неймовірні свідки неймовірного суду, що його скликано судити віки і епохи.
Потяг женеться далі, на ранок він перетяв границю Сполучених Стейтів, земля вкрита інеєм, минають будови, гаї, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечір зі зменшеним темпом, обережно в'їжджаємо до великого міста Монтреал.
Після Европи, приємно бачити ціле, не зруйноване місто, ніде ніяких руїн, яскраві неонові реклями, многолюдні вулиці і безконечна кількість моторових возів. На пероні чути англійську, французьку, німецьку, українську мови, я пручаюсь з кожним написом, мої настрої розгублені, почуття осамітнення.
Пересідання на нормальний "Кенедієн Пасифік" — експрес, якого завданням пересікти континент і викинути мене на березі Тихого океану. Неймовірні простори, граніт, ріки, озера і ліс. Вони лежать спокійно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподіваються. Земля жива й насторожена, вона плянує свою казку майбутнього і розказує її вітрам, деревам, воді… і довга, провокуюча дорога крізь граніт і ліси до людського серця і мізку.
То знов появляються і розгортаються до обріїв прерії, покраяні ланами й дорогами, де і звідки взялися ті майстри, що зробили з цього таку шахівницю. Царство тракторів, пшениці і тяжких, дійних коров. і широкого, синього неба.
А далі велетні гір і сяючі снігом шпилі. Бритійська Колюмбія з її купами порваної на кусся плянети. Ціла розпука, що після Бенфу, ніч закрила цей маєстатичний катаклізм від мого гарячково-ненаситного
Останній ранок моєї дороги океану й континенту, два тижні часу і мільйони вражінь. На диво ясний, прозорий, рахманний, обіцюючий. Скоріше встаю, уважніше голюся, одягаю найкращий одяг, зав'язую найпривабливішу краватку. і готовий до найсудьбоноснішої зустрічі.
Нарешті і сама зустріч. Година дев'ята і сорок п'ять хвилин ранку. Субота. Восьме жовтня. Ці дати, як граничні, кам'яні стовпи, врізались у мою тямку. Величезний, впотілий дізелевий льокомотив зупиняється. Багато людей і між ними троє міцних, повнолицих добродіїв, які кинулись мені назустріч. Моя матірна мова виразно зазвучала в повітрі. Мій на грудях квиток нарешті виконав свою ролю. Добродії кинулись до мене і ми обіймались, ніби рідні брати, які цілу вічність не бачились.
Далі, звичайно, ми їхали просторим, не дуже новим автом, я сидів спереду з моїм "спонзором" Сенишином, який вів машину, а наші друзі, зі своїми власними машинами, творили нам ескорту. Минали багато вулиць, багато машин і нарешті довга до самої затоки вулиця висаджена кленами й каштанами з однородними будинками і біля одного з таких будинків, ми зупинилися. Не встигли ми висісти з авта, як біля нас набралося багато інших чоловіків і жінок, всі мене голосно вітали, я почувався героєм, який вернувся переможцем з поля бою, ми гармідерно входили до гарного, чистого, просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, під моїми ногами все ще хитався Грунт. і вимагалося відпочинку.
Але про таке не було й мови. У просторій їдальні препишно, незалежно і визивно стояв широкий, білий, заставлений посудом стіл з парою тузинів стільців, і все це разом з драпіжною гостинністю чекало на мою настовбурчену істоту. Згодом я опинився на головному місці стола, я був приголомшений стихійною кількістю їжі, різноманітністю пиття, чисельністю гостей обох статей, ми пили, ми їли, ми підносили тости, ми виголошували промови, з мене зроблено сенсацію року, найбільшу людину століття, опісля все перейшло на вокальну частину церемонії і наші горді, буйні, степові і гірські пісні розлягалися широко над затокою св. Георгія і напевно досягали Гавайських островів.
і це протягнулося далеко до пізньої ночі, і коли я, десь по другій годині, лягав до своєї білої, чистої, просторої, а головне не рухливої, постелі, я був не тільки смертельно втомлений, але разом цілковито переконаний, що час моєї безцільної мандрівки скінчився, а почався час шукання певного, остаточного місця на цій благодатній, ситій землі.
А згодом, з почуттям гордости і вдоволення, мене обвозили оглядати пречудове, амфібійне зелено-іржаво-бронзове місто розложене на зазубнях широкого побережжя зі сніжно-перламутровими верхів'ями гір, білими на схилах будівлями, гостроверхими секвоями, містерійними тотемами, дзеркальними водами. Я ще не бачив більш вражаючого поєднання творчости стихійних сил природи і людського плянування, у якому б хмарочоси природного граніту і хмарочоси залізо — бетону, на тлі сіро-синього моря, творили таке панорамне зосередження краси і маєстату.