Нація

Матиос Мария Васильевна

…Бо не знає ніхто

Моя дитинко,Моє золоте срібельце!Тобі тісно у мене під серцем?Не бий так ніжкою, моє любе…Ось я кладу рукуНа твоє скручене вдвоє тілечко —І вже мені легше,І вже мені вільнішеУ цьому коров'ячому вагоні,Де замість худоби — люди,Арештовані вітром і снігом,Протокольовані снігом і вітром.І смородом…Смородом…Смородом…Багато людей, дитинко, —Всі шістнадцять хат із нашого хутора.Лишили паралізовану ОдокіюІ німого Михайла.Михайло стратився на горищі на стайні.І — Господи! — хто його звідти зніме?І — Господи! — хто його поховає?Кинуть хіба що в прірвуІ

підпалять ломаччя…Як вернешся колись,Моє мальоване дитятко,Клади свічечку коло кожної пропасті,Коло кожної вершіді, —Не одна там душа загублена,Не одна там душа заблудла…А паралізована баба ОдокіяТепер все одно не сама:До неї під вікна приходять вовкиІ світять очимаЗамість каганця під стелею.Город розривають дикі свині.В царинці пощипують сіно олені.А навесні зазеленіє кучера,на ній зацвіте горобина.Душа баби ОдокіїПереселиться в трембіту —І дотрембітається до нас.Може, тоді ми не будемоУ коров'ячому вагоні.Ти будеш тупати низями.Твоя мама чекатиме тата.Тато встане з-під бука.Сонце висушить наші сльози.І тоді душа баби ОдокіїОбізветься до нас сопілкою…Моє голуб'ятко,Не бий так ніжками маму…Мама третю добу не їла…Мама хоче заснутиІ прокинутися трембітою…Щоб ти ніколи не грало веселої,Моє серденько,Ні трембітою, ні сопілкою.Бо не знає ніхтоУ комуОзветься його душа……ша…

Балада про власні поминки

…Сказав чотар: «Ідемо, хлопці —Орли…А вб'ють половиків. {{ Половик (діал.) — яструб. }}І насміються у потоціПід чорний дзвін афинників».…І мама поблагословилаНа бій безвусих вояків.Залопотіли свіжі крилаНезайманих афинників.Сказав чотар: «Не бійтесь, хлопці, —Смерть нашу будь-хто приведе.Душа ж у Білому ПотоціЗостанеться…А ми — хто де.Отож: копаймо по хрестовіСобі.Авансом.Між верхів.На хрест — по свіжім рушниковіВ'яжімо із афинників.Робім поминки в дикій вершіді {{ Вершіть (діал.) — провалля. }}Під дзвони мертвих голосівЗа наші душі відумершиКолись… десь тут… поміж лісів…Хай за поману буде затіркаЙ кулеша з маминих Розтік.А душі гріймо коло ватерки,Поки їх всиновить потік.І на усіх єдину свічкуУ цій безодні запалім.Бо смерть зашкіриться у вічі —Й не знати, буде хто при тім».Так пом'янули тихо хлопціСамі себе.Замість мамів.Іржали коні у потоціПід чорний дзвін афинників.…і за дерев живими стінами,Де туляться вітри-гінці,Так мирно спали з карабінамиОрли…А завтрашні — мерці…

Балада про коня

…обминаючи плай — по вершіях,Між каміння, ожин, води,Одинокого мертвого вершникаКінь розумний три дні водив.#Був не воїном і не зрадником —Був заблудлим дитям епох…Стих учора кривавий ярмарок —Він лишився з конем удвох.Жінка буде ночами вити:«Хто в цю пастку тебе зловив?!»…Та носив його кінь, убитого,Воя-вершника без голови.…Вила вовчо отецька хата:Не придумав би й не приснив —Кінь синочка приніс до тата,Але татові не лишив.Кінь розумним вродився, добрим:Для ґазди він збудує дах,Щоб йому не кидали гробомЗлі собаки на двох ногах.#…прийняла їх глибока вершіть.Слід кривавий їм дощ затер.…кінь лишився із мертвим вершником.Кінь ірже там ще й дотепер.

«…мамко…»

* * *…мамко……що тобі дати, дитинко…Казав татко……нема татка……а що є……нема нікого……а ми……і нас нема……а де ми ділися……Завтра сядемо в саниі поїдемо до Миколая за гостинцями……а Миколай не прийде сам……не прийде……а той, хто приходив на Миколаяз ґвером, то хто……то наша погибель……погибель — це що……це той, із ґвером, що був на Миколаябез гостинця……а гостинець……а гостинець — це дорога,якою ми завтра поїдемо саньми……куди, мамко……у преісподню… спи…

Розтоки. 1988

Володимирові Захарчуку

Донині є: і Кінашка, і Бозна,Мов кладовища — кропиви, хрести.І півсела світами.Хтозна?Бог зна!Хто чорно так цей край колись хрестив,Що й півземлі — у незагойних ранах,Що й цвіт цвіте — голівочками ниць?!І ходить десь отам по магаданахТвоя душа із запахом ялиць.Голосить неприкаяно, ридає,Із туги, як за мамою, рує, {{ Русти (діал.) — рикати. }}І стратитися — дерева немаєБукового, й смерічки не стає.І десь в Караганді чи на уралах,Чи бозна-де і у яких світахРозтоцькі Джуряки,Калинині,МатіосиНе ви-вми-ра-ли!!!Бо ще живуть.На Кінашці.В хрестах.

Реквієм

За Казісом Брадунасом

Боже мій!Єдиний і жаданий!В благодатну для душі поруНе здирай, прошу тебе, із менеШкіру,Наче з дерева кору.Як же я в такім житті затерплімПеретерплю наготу і страх?!…Нахились за ягодою теплою —Я розтану є тебе на губах…

Могили лісових велетів

За Казісом Брадунасом

1

Забутий могильний горбикЗ калиновим пожарищем.Тут сумно ночами чорнимиЯзичницький вітер свище.Дерева згортаються з місця —Бредуть ледве чутним строєм.І падає з неба місяць —Неначе виходить з бою.З очниць лісового братаТрави проростають крила.Розпалась за ребер ґратамиСталь, що всеньких їх погубила.Край мордований,Шрамами вкритий,І розп'ятий…розіп'ятий…клятий…О, як дзвінко звучать копита!О, як глухо гуде розплата!..

2

На могилах, що вітри мордують,Зріють краплі лютого пиття.До вітчизни притиснись.Ти чуєш,Як її, великої, — мало для життя?!Тут немає скромної каплиці.Жаль глухий волає в небеса.Крапля світиться під гілкою чорниці —Мов горить невитерта сльозаУ очах землі.Бо кості їхні —Чаші поминального вина.Подивись: у смерті в чорних кігтяхВічностей убитих імена…

«Головосіки — голову відсікти…»

* * *

«Я не вірю в повернення війська…»

(І. Малкович)

Головосіки —Голову відсіктиВ пропасниці,В пропасниціЗлодійській.І сподіватисьНа визвольнуМісіюНе зайшлого — свого —Із лісу —Війська.Головосіки.Голову відсікти.І плакати з жалю,А чи розсістись!Але дрижить у відчаї рука,І серце обливає тихо млістю,Що все одно гуртується десь військо.…хіба у віршах Герасим'юка…

«…і гнуться не плечі — горби верблюжі»

* * *…і гнуться не плечі — горби верблюжі.І падає в пропасть безкровна рука.Я хочу напитися голосу дуже.Чи вісім рядочків Герасим'юка.Чи вмерти, як вояк, в отім потоці,Де честі й безчестю страшний кордон.Де не ночував ні в одному оціНі сон, ані плач.Ані плач,Ні сон.

«…бо день якийсь такий…»