Над Тисою
Шрифт:
Ніколи ще закарпатський край не здавався Терезії таким чудовим, як сьогодні.
В долинах, на стрімких берегах Тиси, на луках, на узбіччях доріг, на полях, навіть в розколинах кам'яних сільських огорож — скрізь палає зелене полум'я весни.
Черешні, яблуні, груші збігають по південних схилах горбів, по просторих терасах. Вони стоять по коліна у воді на тому, заливному березі Тиси. Вони розбрелися по задвір'ях колгоспних садиб. Вони товпляться під вікнами будинків. Як вартові, застигли обабіч автомобільної магістралі. І всі дерева, молоді і дряхліючі, наче огорнені білим димом.
Поле,
Терезія здалеку розгляділа добре примітну постать матері. Ставна, в довгій чорній спідниці і просторій кофті, вона стояла поміж інших колгоспниць на вершині дамби і, приставивши руку до очей, дивилась на Тису. Терезія нечутно підкралася до матері, обхопила плечі ї очима, повними сміху, наказала колгоспницям мовчати. Мати повела очима ліворуч і праворуч, побачила міцні доладні дівочі руки, що лежали на темному, в білу горошинку сатині.
— Терезія!.. — промовила вона, мружачись і зморщивши губи в усмішці.
Терезія притулилась грудьми до спини матері, поклала на її плече русяву, в тугих косах голову:
— Як же це ви мене впізнали, мамо? В Тису, як у дзеркало, дивились, га?
Мати звільнилась від обіймів дочки, поправила на чорному, із синюватим полиском волоссі хустку, що сповзала на вухо, суворо подивилася на Терезію:
— Як упізнала?.. От коли народиш Івана та Петра, Стефанію та Ганку, тоді й сама навчишся вгадувати із. заплющеними очима дух своїх дітей.
Колгоспниці засміялись. Сміялася і Терезія. Мати уважно подивилася на рожевощоку, з сяючими очима дочку.
— Ну, яка ще в тебе радість? — спитала вона.
Терезія мовчала. Сказати чи не сказати, що приїхав Іван Бєлограй? Ні, при всіх не можна. Потім скаже, увечері, коли мати повернеться додому.
Із терника вийшли два прикордонники. Один з них був старшина Смолярчук, другий — солдат Степанов. Вони піднялись на дамбу, привітались.
Смолярчук був частим гостем у селі. Колгоспниці давно вже бачили, що він небайдужий до Терезії.
— Поглядаємо ось, — пояснила колгоспниця, — на своїх закордонних сусідів і радіємо.
Всюди, куди тільки сягало око, лежали напрочуд рівні, немов випрасувані гігантською праскою, затисянські землі — східний краєчок Великої Угорської низини. На цій зеленій скатерці, в її правому кутку, біля самої Тиси, здіймались шатра садів і червоніли черепичні дахи білих будиночків, ряд осокорів, таких же шатрових, спинаючись у небо, як і на цьому боці, вишикувалися біля підніжжя дамби. Все інше — рівнина, рівнина без кінця, без краю: ніжно-зелені озимі поля, біло-попелястий, обвітрений і підсушений сонцем зяб, шовковисто-чорна весняна рілля, густотрав'янисті квітучі луки, болотяний чагарник, мох, молода поросль осоки, квітучий терник, маленькі озера паводкової води. І всюди, далеко і близько — червоноколісні, пахкаючі синім димом трактори, плуги, сівалки, вози з насінним вантажем, великорогі воли.
Угорці, які працювали ближче до Тиси, давно помітили радянських колгоспників, що стояли на дамбі. Порівнявшись з ними на своєму тракторі
— Виходить, знову змагання, Маріє Василівно? — . посміхнувся Смолярчук.
— Виходить, що так. — Марія Василівна ріжком темної хустки витерла обвітрені губи. — Тільки їм доганяти доведеться. Трохи пізно спохватилися. Ми ще восени свою частку Чортового гнізда виорали, а вони тільки починають.
— Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, — сказала Терезія. — Доженуть.
— Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!
Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.
Смолярчук не відходив від Терезії.
— Ходімо, — покликав він дівчину.
— Куди? — здивувалась вона. — Нам з тобою не по дорозі.
Старшина похитав головою і тихо сказав:
— Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.
— Іди, коли запрошують, — сказала мати. — Даремно прикордонники не турбують.
— Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? — Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.
— Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?
— Були, тільки не гості, а гість.
— Хто такий?
— Іван Бєлограй! — відповіла вона. — А що?
— Та нічого…
— Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.
Смолярчук спокійно усміхнувся.
— Так ти його давно знаєш, Терезіє?
— Давненько. Понад рік.
— А де ти з ним зустрілась?
— Ми до сьогоднішнього дня ще не зустрічались.
— Не зустрічались? — здивувався Смолярчук. — А як же ви познайомились?
— Через листи.
— І багато ви листів послали одне одному?
Терезія засміялась:
— Багато знатимеш, Михайле, — швидко постарієш, — сказала дівчина, намагаючись звести всю розмову на жарт.
— Це вірно, — покірливо погодився старшина.
Сотні людей зустрічав Смолярчук на своєму шляху з того часу, як йому стало відомо, що п'ятий порушник прорвався через кордон і безкарно розгулює на волі. В кожну незнайому людину пильно вдивлявся Смолярчук, але чомусь лише один Іван Бєлограй викликав до себе справжню підозру, хоча, перевіривши документи демобілізованого старшини, Смолярчук не знайшов у них нічого підозрілого. І чоботи на Бєлограї були зовсім не подібні до тих, що залишили відбитки в сараї. Однак Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, — подумав Смолярчук, — чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.