Над Тисою
Шрифт:
Сріблясті ялини, юні карпатські смереки — сосни — виструнчились навколо литої бронзової огорожі. Біля підніжжя обеліска стелився вічнозелений гірський мох. Майже протягом цілого року цвітуть тут троянди: білі і червоні, рожеві й оранжові, з берегів Дунаю і озера Балатон, гірські і рівнинні, — усі види троянд, які тільки є в Угорщині. Угорці кладуть на мармур надмогильної плити гірські фіалки, проліски, тюльпани, незабудки, бузок, гілки японської вишні з гронами квітів, вінки з повної гвоздики, різнобарвні маки.
Удень і вночі під товстим матовим склом, на якому написані імена
Піонерська колона, проходячи повз могилу радянських воїнів, дружно піднесе руки над головою і вигукне:
— Елоре, пайташок! Вперед, друзі!
Угорський солдат не пройде мимо, щоб не віддати честь праху бійців великої армії, яка допомогла мільйонам людей завоювати волю і мир.
Кожен, хто їде з Відня в Будапешт, у Радянський Союз або з Москви в Будапешт і Відень, вважає за сердечний свій обов'язок схилити голову перед гранітним обеліском.
Готуючись до переходу радянського кордону, Кларк попередив своїх тисаварських спільників, що він в разі успішного завершення «відрядження» використає придуманий ним спосіб зв'язку: перешле на тисаварську могилу радянських героїв букет бузку з пришпиленою до нього муаровою стрічкою.
Завтра, а можливо, уже сьогодні спільник Кларка одержить орденську стрічку, на якій шифром буде написано перше повідомлення нового явірського агента. «Закріпився, як передбачено. «Старик» загинув. Виникла небезпека провалу. Вжив заходів. На російському паровозі № 50–49 в один з наступних рейсів буде переправлений у піддувалі, в азбестовому мішку, «Бездомний». Переховайте в надійному місці. Подробиці — пізніше».
Іван Бєлограй гучно ляснув себе по лобі:
— Ага, Петре, мало не забув! Чув, яке мені сьогодні щастя привалило? Виграв по позиці. Та ще й як! Двадцять п'ять тисяч з неба впало… Куплю «Победу». — Він підморгнув Василеві Гойді. — Приходь після роботи — гульнем так, що в Карпатах відгукнеться! Адресу запам'ятай: Степова, 16, будинок баби Марії. Ну, бувай!
Глава п'ятнадцята
Василь Гойда повернувся з поїздки в Угорщину наступного дня, у неділю, пекучого ранку. Ледве він встиг помитися і переодягтися у святковий костюм, як у дім ввалився шумний і веселий, уже досить захмелілий Іван Бєлограй.
— Купив! Поза всякою чергою, — радо вигукнув він. — Новенька. Сто кілометрів на спідометрі. Підемо!
Він схопив Гойду за руку, потягнув на вулицю.
Перед будинком, оточена босоногими хлопчаками, виблискуючи на сонці нікелем і свіжою полірованою нітроемаллю, стримано гурчала добре відрегульованим мотором «Победа» пісочного кольору. Брезентовий верх її був зсунутий гармошкою назад. З-під лобового скла стриміла в небо гнучка висувна антена. На задньому сидінні навалена ціла гора згортків і пакетів з фірмовими штампами «Гастронома», «Арарата» і «Головкондитера».
— Поїхали,
— Дядечку, покатайте! — хором закричали хлопчаки.
«Як зробив би зараз Іван Бєлограй?» Такі питання тепер Кларк ставив перед собою тисячу разів на день. Він з усієї сили намагався забути, що має кличку «Колумбус», що зареєстрований в американській розвідці «Сі-Ай-Сі» за номером 655/19. Наставники Кларка під час його перебування в таємній школі навчали своїх вихованців: як би вправно не діяв розвідник з допомогою зовнішніх прийомів, все одно він рано чи пізно провалиться на якій-небудь непередбаченій дрібниці. Якщо ж він зуміє переконати себе на якийсь час в тому, що він не американець, не вихованець таємного коледжу, не диверсант, якщо він зуміє в потрібний момент внутрішньо перевтілитися в радянську людину, йому судитиметься довге життя.
— Давай, сідай, живо! — Кларк підхопив замурзаного, патлатого хлопчика і кинув на заднє сидіння. — Усі сідайте!
Ватага дітлахів, штовхаючи одне одного, із захопленим криком кинулась у машину. Бєлограй дав протяжний сигнал, хвацько рвонув з місця і помчав Залізничною вулицею до центра Явора.
— Ну, як? — спитав Бєлограй і підморгнув Василеві Гойді.
— Здорово!
Молодий машиніст був приголомшений, здавалося Кларку, і пишністю машини і тим, як спритно веде її колишній піхотинець.
Головними вулицями міста проїхали повільно, шарудячи туго накачаними шинами і поширюючи різкий запах штучної шкіри, гуми і невивітреної фарби. Сотні людей відпочивали на бульварах, в затінку каштанів та лип, і всі здивовано-радісними очима зустрічали і проводжали відкриту «Победу», набиту тріумфуючими хлопчаками.
Василь Гойда жадібно, з радістю, здавалося Кларку, в перехоплював ці погляди, наче сам був власником машини.
«Пишайся, дурню, — подумав Кларк. — Спеціально для тебе все це розіграно».
— Слухай, Іване, а чого ти не питаєш, поклав я квіти на могилу твого друга чи не поклав?
Кларк загальмував машину і з подивом обернувся до Гойди. Його густі чорні брови полізли на лоб.
— Васьок, а навіщо я буду про це питати, коли твердо знаю, що ти… Моя просьба свята, її не можна не виконати.
Кларк тричі проїхав по центральній частині міста. Нехай яворяни побачать, як «демобілізований старшина Іван Бєлограй», майбутній чоловік Терезії Симак, любить дітей, як він подружився з явірською знаменитістю Василем Гойдою.
— Ну, а тепер куди? — спитав Кларк, коли повернулись на Залізничну вулицю і висадили дітвору.
— Куди хочеш, — покірно сказав Василь Гойда, — хоч на край світу. Люблю машину! — Він ніжно погладив білосніжний руль. — Здається, не тим шляхом пішов. Доведеться перекваліфікуватися на шофера.
Бєлограй ляснув Гойду по коліну:
— Васьок, давай махнемо по всьому Закарпаттю!
— Поїхали!
Вирушили на північ центральною дорогою. Відцвітаючі яблуні та груші впритул підступали до автостради. Струмінь вітру, завихрений швидким рухом машини, зривав з дерев біло-рожевий цвіт і устилав ним асфальт і узбіччя.