Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

З Виноградної Кларк прохідним двором благополучно пробрався на Дніпровську вулицю. Далі, дотримуючись заздалегідь розробленого маршруту, він повинен був пробратися Камінним провулком до пересохлого річища Південного каналу і, йдучи по його твердому дну, вийти в ліс, а потім у гори. Непередбачена обставина значно спростила важке завдання.

На безлюдній, тихій Дніпровській вулиці Кларк побачив невеликий хлібовоз, який стояв перед булочною. Мотор його тихенько гурчав. На місці водія нікого не було. Кларк відчинив дверці кабіни, сів за руль, витягнув зчеплення, включив першу швидкість і обережно, на найменшому газі, повів машину. Завертаючи за ріг, він оглянувся і побачив шофера, який вискочив з булочної. Розмахуючи руками, щось викрикуючи, той кинувся доганяти свою машину. Але як же наздогнати її,

таку швидкохідну, слухняну! Собі на лихо водій недавно відремонтував мотор, відрегулював його, як годинник. Близько ста кілометрів з нього тепер можна вижати. І Кларк вижимав. Він промчав по Київській, звернув на Ужгородську, потім на Червону, на бульвар Тараса Шевченка. Замітаючи сліди, виключив фари, рискуючи врізатись у який-небудь кам'яний стовп або паркан, погуркотів по темних, вузьких провулках Нагорної сторони і вискочив до залізниці. Навпростець, по рейках і шпалах, перерізав насип, спустився у Циганську слобідку, де розташувались обабіч шосе глинобитні будиночки, криті очеретом і соломою. Тут, уже не маскуючись, включивши сильне світло, Кларк дав повний хід і понісся з гори. Асфальтова смуга, обмита дощем, з білосніжними захисними стовпцями по узбіччях була безлюдною: жодної машини, жодної зустрічної підводи, жодного подорожнього.

До світанку залишалось багато часу — більш як дві години. Чимало ще було І бензину в баку машини. Бездоганно працював мотор, так що можна було мчати й мчати на північний схід, в гори, до карпатських перевалів, до великих шляхів країни. Але Кларк зупинився на сороковому кілометрі, на дальніх підступах до великого населеного пункту Дубровки.

Не виключаючи мотора, Кларк відпустив ручне гальмо, вийшов з машини. Хлібовоз легко покотився під уклін, набираючи швидкість. Їдучи по прямій, він з кожним обертом колеса збивався з наїждженої колії праворуч, на узбіччя, до провалля. На крутому повороті дороги машина зрізала переднім буфером захисні стовпці і, ламаючи кущі та невеличкі деревця, звалилася вниз, в ущелину, повиту передсвітанковим туманом…

Вранці одна з груп, посланих прикордонниками і органами МПС у всіх напрямках імовірного руху Клерка, знайшла в проваллі розбитий хлібовоз, викрадений у Яворі. Але слід втікача, посилено оброблений хімікатами, не міг взяти навіть найкращий в усьому Закарпатті слідчий собака.

Над ранок Кларк вийшов у такий гірський район, де обривались колісні дороги. Звідси починались важкі літні стежки, з давніх-давен прокладені пастухами. Вели вони на привільні альпійські луки, на піднебесне плоскогір'я Східних Полонин, на головні Карпатські хребти. Однією з цих стежок Кларк міг швидко, найкоротшим шляхом, з найменшою затратою сил вийти до кордону. Переваги стежок, якими гнали худобу, перед бездоріжжям лісової хащі були немовби безперечні, але Кларк довго розмірковував, перш ніж прийняти рішення. Справа в тому, що на второваній пастухами стежці він міг несподівано зустрітися з людьми.

Хто б не була ця людина, з якою зустрінеться Кларк, все одно вона надзвичайно небезпечна для нього. Тепер Кларк нікому не йняв віри. Тепер у кожній людині він вбачав свого смертельного ворога. Беззубий дід або дівчинка з кісками трапиться на його шляху, підліток з піснею на губах або ж мовчазний лісоруб із сокирою за поясом — нікого не пропустить мимо себе. Ніхто не повинен знати, куди прямує Кларк.

Він ішов невпинно, година за годиною, боячись витратити на відпочинок хоча б хвилину. Повалені бурею грубезні буки, порослі мохом, зотлілі до чорноти або ледь-ледь зачеплені гниллю, лежали тут і там, по обидва боки стежки. І всі як один — кронами вниз до долини. Майже на кожному камені яскраво зеленів товстий плюшовий наріст моху, щедро насичений вологою. Відбитки ніг людей і звірів, залишені на м'яких місцях стежки, були наповнені каламутною дощовою водою. Іржаві джерела вибивались із бурих розколин у скелях.

Підніматися крутою, розмитою дощем стежкою, у звичайних, без шипів і залізних кішок, чоботях було дуже важко. Над полудень, незважаючи на величезний запас сили і усвідомлення, що переслідування неминуче, Кларк різко знизив темп. Потім без особливого опору дозволив собі зупинитися. Відпочивав цілих півгодини. Сидячи під великою темною ялиною, мало не до самого коріння

вкритою довгими лапатими гілками, пін підрахував, скільки йому ще треба часу, щоб добратися до вершини гори Піп Іван, до румуно-радянського кордону. Якщо йти так, як сьогодні, якщо ніхто не перешкодить і він не зіб'ється з курсу, якщо зовсім не спати і відпочивати недовго, уривками, якщо вдасться забути, що ти голодний, то навіть у такому разі потрібна буде ніч, день і ще половина наступної, третьої безсонної ночі. Чи не багато? Чи не перекриють цього часу прикордонники усі найнеприступніші, глухі стежки?

Кларк скочив і рушив під гору.

Ліс скоро почав рідшати. Часто з'являлися галявки, усипані камінням, трав'янисті, з острівками білої ромашки. Проходячи через одну з таких галявин, Кларк раптом почув форкання коня і гучний дзвін кованих копит по кам'янистій стежці. Відступати було пізно: весь він на видноті, як на долоні. Трапилось те, чого так боявся Кларк. Назустріч йому, поруч з низькорослим, рябим, нав'юченим до відказу конем ішов чоловік у широкополому чорному капелюсі, в кожушку, вивернутому вовною наверх, в сиром'ятних постолах, з ціпком у руці.

Кларк, не зменшуючи кроку, зближався з людиною, яку він, не знаючи ні її прізвища, ні імені, ні звідки родом, ні її місцепроживання, добра чи погана, молода чи стара, прирік на смерть.

Верховинський пастух, зіткнувшись лицем в лице з Кларком, зупинився, стягнув капелюх і привітно, як добре знайомому, вклонився:

— Ось і ви! Здрастуйте! Ми вас уже два дні виглядаємо. Ви з Ужгорода, так? Ветеринар? Де ж ваш провідник?

Кларк мовчав, з цікавістю роздивляючись чоловіка, якому лишилося жити одну або дві хвилини. Волосся в нього попелясто-буре, з густою сивиною на скронях. Високий лоб поритий глибокими поперечними зморшками. Під темними бровами молодо світились великі сірі очі. М'ясистий ніс, щоки і підборіддя грубо обвітрені.

Понуре мовчання Кларка, його пильний погляд, що не віщував нічого доброго, злякав пастуха. Він перестав усміхатися і відступив назад, до коня, неначе шукаючи в нього захисту.

Кларк вистрілив.

Дуже розріджене повітря приглушило звук пострілу — його було чути не далі як за двісті метрів…

У бесагах не знайшлось нічого їстівного і корисного для Кларка. Він відтягнув труп за найближчі кущі, відвів коня в ліс, прив'язав до дерева, щоб його не було видно із стежки, і рушив далі. Але тепер він ішов осторонь від пастушачої дороги, Оленячим урочищем. Непроглядними хащами. За компасом. Відкриті місця зовсім обминав. Тільки коли настала темрява, він знову вибрався на пастушачу стежку. Насунула ніч, а Кларк все ще йшов. Удосвіта трохи відпочив. Спав на ялинових гілках, під відкритим небом. Рано-вранці, з першим проблиском дня, знову йшов.

Високогірний кордон наближався, але й сили Кларка вичерпувались. Дрібний рясний дощ, який почався ще позавчора, не вщухав. З півночі, від перевалів, одна за одною насували важкі, рихлі хмари, несучи в тепле Закарпаття нетравневий холод і вологу. В ущелинах з ранку до вечора не рідшав присмерк. Хвойні ліси, наскрізь просякнуті вологою, похмуро чорніли на гірських схилах крізь дим туману. Струмки, потоки і річечки шумно клекотіли на замшілих валунах і шалено мчали вниз, до Тиси.

Наскрізь промоклий, вкрай виснажений, — знесилений, Кларк змушений був кінець кінцем залишити непрохідні хащі Оленячого урочища і вийти на небезпечні полонини. Знову був великий риск зустрітися з людьми, але ще більшим і непереборнішим було бажання обсушитися біля палаючого багаття, поїсти пастушачого хліба, випити овечого молока і покурити.

Тоненький струмочок, який просочувався крізь смарагдовий мох, вивів Кларка на трав'янисту галявину, затиснену з трьох боків стрімкими скелястими схилами гірських вершин, що становили верхній пояс альпійських луків. Три пастушачі рублені курені — колиби — стояли біля джерела. Недалеко від них — відкриті загородки для худоби. Невеличка отара овець паслась на галявині. Слабкий вітерець, що повіяв у бік Кларка, доніс запаморочливий аромат кислої вовни і теплого молока. Хоч яка велика була спокуса, однак у Кларка все-таки вистачило витримки просидіти до темряви в ялиннику і розглядіти все, що йому потрібно. Вівчарів на полонині було мало — лише двоє. Їм допомагали три кудлаті вівчарки — вовкодави.