Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Полковник Шатров перегорнув записну книжку, до якої протягом усієї наради часто заглядав.

— А що ж далі? Як саме буде розгортатися операція «Гірська весна»? — заклопотано спитав Шатров і нахмурився. — Не знаю. І не хочу, не маю права ворожити на кофейній гущі. Розвідцентр «Південь» і його шеф Крапc досить бувалі розвідники, щоб скласти такий ребус, який ми не змогли б розшифрувати умоглядно. Чи є у пас яка-небудь, хоча б тонесенька ниточка, з допомогою якої можна було б спробувати розмотати клубок «Гірської

весни»?

Майор Зубавін зрозумів Шатрова.

— В Яворі, — сказав майор, — живе людина, яку ми підозрюємо як агента. Її прізвище Батура. Гнат Степанович Батура. Самотній старик. Напівсліпий. Жебрак. Стоїть перед протестантською церквою і на розі Кіровської й Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаційного з'єднання.

— І давно він займає свій пост біля Будинку офіцерів?

— Місяців зо три.

— Має непоганий доход?

— Чималий. Майже всі офіцери, що проходять мимо, кидають йому в шапку срібло.

— Які ж у вас підстави підозрівати Батуру?

— В минулому Батура років двадцять підряд жив в Америці, в Австралії. Працював на шахтах майстром. Там, кажуть, під час пожежі зіпсував собі очі. Повернувся додому в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. Ми встановили, що в нього на квартирі бував Дзюба.

— Все? — спитав Шатров. — А сама позиція Батури на розі Кіровської і Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаз'єднання, не зацікавила вас?

— Цікавилися і цим. З того місця, де він стоїть, не видно жодного штабного вікна.

— А може, щось інше видно? Або чути? Перевірте! Якщо Батура — агент, то він недаремно стоїть напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків. Але це між іншим. Головне ж — не проґавте момент, коли він налагодить контакт через якого-небудь зв'язківця з розвідцентром «Південь». Оберіть для стеження за Батурою хорошого працівника, молодого, енергійного, кмітливого, коротко кажучи, такого, на якого ви могли б покластися, як на кам'яну гору. Є у вас такий?

— Є, товаришу полковник. Лейтенант Гойда.

— А, той самий? — усміхнувся Шатров. — От і добре. — Шатров подивився на годинник. — Ну, що ж, на цьому сьогодні закінчимо. Зберемося ще раз завтра. Не заперечуєте, товаришу генерал?

Глава третя

На другий день майор Зубавін раніше ніж звичайно встав з ліжка і приступив до роботи. Зайшовши до себе в кабінет, він зняв телефонну трубку, набрав номер оперативного чергового і наказав негайно викликати лейтенанта Гойду.

Гойда? Василь Гойда? Той самий, що розгадав сутність Кларка? Колишній пастушок, який видобував з своєї дудки мелодії «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Каховку», «Інтернаціонал»? Колишній партизанський розвідник, який три роки повідомляв

у штаб Баті найцінніші дані про каральні есесівські полки, про кількість воєнних ешелонів, що пройшли на Східний фронт? Знаменитий на все Закарпаття машиніст Василь Гойда? Так, це він. До органів державної безпеки прийшов кадровий робітник, доброволець-розвідник, безкорисливий захисник інтересів свого народу, який уміє ненавидіти ворога і перемагати його в боротьбі розумом, хитрістю, витримкою, терпінням, безстрашністю. Такого не підкупить найдосвідченіший ворог, не обдурить, не втягне в пастку, не залякає, не спокусить, не поселить в його чистому серці зневіри до чесних людей.

Як же паровозний машиніст Василь Гойда став лейтенантом держбезпеки?

Незабаром після викриття Кларка, який приховувався під машкарою демобілізованого Івана Бєлограя, Василя Гойду викликали до майора Зубавіна. Євген Миколайович, як завжди, зустрів його дружньою посмішкою, доброю, але разом з тим ледь-ледь іронічною, піддражнюючою.

— Ну, «Дудочник», усі свої цивільні пісні проспівав?

Василь одразу зрозумів, куди гне його партизанський друг і командир, але вирішив почекати, чи не помилився.

— На все життя вистачить мені цивільних пісень, Євгене Миколайовичу, — ухильно сказав він.

— Час тобі братися за військові, Васю! Гармати мовчать, але таємна війна не припиняється ні на мить. Ми, розвідники, і зараз воюємо…

Василь засміявся:

— Євгене Миколайовичу, переходьте прямо до справи.

— Здогадливий! Пропоную іти до нас на службу. Згоден?

— Що ви! Отак, відразу?

— В нашому ділі все так — рішуче і швидко!

— Не все, звичайно. І у вашому ділі трапляються малі швидкості… Ні, Євгене Миколайовичу, я повинен подумати, порадитись.

— Подумати, звичайно, можна, а от щодо поради… З ким же ти хочеш радитись? Хіба я не найкращий твій порадник у такій справі?

— Я збирався восени в технікум поступити. Два роки готувався, ви ж знаєте.

— Поступай, не заперечую. Хоч в інститут. Час у тебе буде.

— Навіщо ж мені тоді залізничний технікум?

— Як — навіщо? Щоб стати спеціалістом.

— Ага!.. Виходить, ви мене використаєте по залізничній лінії?

— І по цій і по іншій. Ти всюди будеш на місці.

Василь відкинувся на спинку дивана, замислився. Зубавін дивився на юнака, і його серце сповнювалося ніжністю до цього красивого верховинця, сина лісоруба, хороброго солдата і скромного трудівника.

— А що скаже райком? — спитав Василь.

— Райком прийняв мою пропозицію.

Василь з серйозним здивуванням поглянув на Зубавіна.

— То чому ж ви мені одразу де сказали?

Зубавін посміхнувся.

— Чекаю твого слова. Згоден чи не згоден?

Гойда схопився, приклав руку до козирка кашкета: