Над Тисою
Шрифт:
Дівчата, сміючись, зникли в темному сквері.
Гойда вийшов з-під каштана. Сьогодні йому тут уже нічого було робити. Тепер він, здається, зрозумів, навіщо Батура з ранку і до вечора стояв на розі Кіровської й Ужгородської. День у день, тиждень за тижнем повз нього проходили офіцери, і старий, прислухаючись до уривків розмов, міг виудити потрібну йому інформацію.
Гойда пішов на Київську, щоб про все доповісти Зубавіну. Уважно вислухавши його, майор наказав продовжувати спостереження.
На другий день рано-вранці Гойда знову з'явився на квартиру до свого друга. Ганна Степанівна зустріла його лукавою посмішкою.
— Що, прийшов робити святу справу? — вона кивнула
Гойда навстіж розчинив вікно, закурив і почав чекати появи Батури. Чекав годину, другу, а старого все не було. Невже щось помітив, відчув?
Об 11 годині грюкнули вхідні двері. Повернулася Ганна Степанівна. Обличчя її було заклопотаним, стурбованим.
— Ну, як? — спитала вона, важко дихаючи і витираючи спітніле зморшкувате чоло. — »- Що ти висидів? Не тут би тобі треба бути. Твій Батура сьогодні чергує біля мадьярської церкви.
— Мій Батура? Що ви, тьотю Ганю! — Гойда був збентежений, розгублений і не зумів цього приховати.
— Добре, не відмовляйся! Коли іноземець подав Батурі милостиню, я одразу зрозуміла, навіщо тобі знадобилася наша квартира.
— Який іноземець? Яка милостиня?
Ганна Степанівна наглухо зачинила вікно і, схопивши Гойду за руку, відтягла його вглиб кімнати:
— Слухай!..
Говорила вона запально, плутано, пропускаючи деталі, але Гойда ясно зрозумів суть того, що трапилось.
Магазин, куди зайшла Ганна Степанівна, розташований напроти головного виходу протестантської церкви. Купуючи продукти, Ганна Степанівна побачила через вітринне скло Батуру. Він стояв на кам'яних плитах паперті з чорним капелюхом у руках. Люди, проходячи повз старого, мовчки, не зупиняючись, кидали йому дрібні гроші. І тільки одна людина, незнайома Ганні Степанівні, напевне, нетутешня, не явірська, порівнявшись з Батурою, оглянула його з ніг до голови, знизала плечима, щось сказала і пройшла до церкви. Людина ця дуже схожа на іноземця: висока, в світлому короткому пальті, в рогових окулярах. Ганна Степанівна мимоволі зацікавилася нею. Вона вийшла з магазина і попрямувала до церкви. Незнайомий, знявши капелюх і притулившись до одвірка, з цікавістю оглядав парафіян і оздоблення храму. Пробув він тут недовго. Коли покинув церкву, Ганна Степанівна пішла за ним. Її цікавило, чи зупиниться він ще раз біля Батури, чи скаже йому що-небудь. Так, знову зупинився. Порившись у кишенях, вийняв десятку, кинув її в капелюх Батури і сказав: «Мало, але більше, не можу». Крім Батури, біля церкви стояло ще двоє жебраків. Їм іноземець теж дав по десять карбованців. Після цього він вийшов на вулицю, де його чекала відкрита машина, що належала явірському готелю «Інтурист». Коли іноземець поїхав, Ганна Степанівна зосередила свою увагу на Батурі. Певний, що за ним ніхто не стежить, він вийняв одержану десятку, швидко оглянув її і знову сховав у кишеню.
Вислухавши розповідь Ганни Степанівни, Гойда помчав до Зубавіна. Через кілька хвилин він був на Київській, біля внутрішнього під'їзду райвідділу МДБ. Вибіг по крутих сходах на другий поверх і, важко дихаючи, зупинився перед глухими дверима начальника відділу. Віддихавшись, поправив кепку, постукав у двері.
В кабінеті, крім Зубавіна, були незнайомий Гойді полковник і генерал Громада, якого в Яворі знали всі.
З виразу обличчя лейтенанта Зубавін зрозумів, що Гойда приніс виключно важливі дані.
— Є новини? — спитав він.
— Так, товаришу майор. Дозвольте доповісти?
Зубавін обернувся до полковника.
— Оце він і є… Василь Петрович Гойда. Познайомтесь.
— Дуже
Генерал Громада привітно кивнув Гойді. Піднявши окуляри на лоб, близькозоро мружачись, він з нетерпінням чекав новин.
Василь розповів, що трапилось на паперті протестантської церкви. Закінчивши доповідь, він відступив до дверей, очікувально завмер. Мовчали всі. Громада сердито димив люлькою і замислено, задерши голову, дивився на стелю. Шатров заклопотано гладив долонями свої посивілі скроні. Зубавін нетерпляче позирав то на годинник, то на план міста Явора, розкладений на. столі. Всі троє, видно, думали про одне й те саме, розв'язували одну і ту ж задачу.
Першим порушив мовчанку Зубавін.
— По-моєму, це посланець Крапса, зв'язківець, — сказав він.
— Так, схоже, — обережно сказав генерал Громада.
— А ваша думка, товаришу полковник?
— Не знаю, — роздумливо відповів Шатров. — Якщо цей іноземець — зв'язківець, то чому він так рисковано, серед білого дня, не боячись провалити себе і свого агента, пішов на зустріч з Батурою?
— Чому ж це рисковано, товаришу полковник? — заперечив Зубавін, — Ніякого риску. Адже він певен, що Батура поза нашою підозрою. І потім це так природно для іноземця: зацікавитися церквою, подати милостиню жебракові. Ні, товаришу генерал, це зв'язківець. Я певен, що разом з милостинею він опустив у капелюх Батури і директиву «Бізона!. Вона викладена тайнописом на десятці.
— Так, поки що схоже на це, — погодився Громада.
Шатров сумнівався:
— Не знаю. Ваші припущення надто… як це вам сказати… — він несподівано посміхнувся, — дуже прямолінійні. Я звик міркувати обережніше. Мені здається, що Крапc уміє діяти хитріше і вірніше. Між тим, чого на світі не буває… Можливо, ви й маєте рацію. Давайте перевіримо мої сумніви і вашу переконаність.
— Як? Що ви пропонуєте? — Громада подивився на полковника Шатрова.
— Євгене Миколайовичу, чи не могли б ви під яким-небудь звичайним приводом якнайшвидше, через міліцію, затримати і обшукати цього жебрака?
— Можна! Поїхали, товаришу Гойда!
Гнат Батура і був тим самим агентом Джона Файна, який носив ім'я великої людини — «Гомер». Він виконував лише завдання резидента Дзюби і тільки перед ним звітував, не знаючи жодного з агентів Дзюби, і вони його не знали. Про те, що у Дзюби теж були начальники, він, звичайно, догадувався. Але й уявлення не мав, хто вони і де вони знаходяться. Та його це й не дуже цікавило. Акуратно забезпечував Дзюбу зібраною інформацією, одержував гроші — от і все. Чутка про загибель Дзюби дійшла до нього в той самий день, коли в «Закарпатській правді», у відділі пригод, була надрукована замітка. «Гомер» не розгубився. Він розумів, що зі смертю Дзюби не закінчилася його шпигунська кар'єра. Був певен, що рано чи пізно до нього на ріг Кіровської і Ужгородської або на паперть протестантської церкви з'явиться наступник Дзюби і все почнеться з початку.
І ось він з'явився, його слова «мало, але більше не можу» були умовним сигналом. Кидаючи в капелюх Батури десятку, він встиг промовити тим виразним, недоступним для сторонніх шепотом, якого навчають у шпигунських школах кожного розвідника: «Ви призначаєтесь замість «Старого». Інструкція на грошах».
«Гомера» злякало таке підвищення. Він, Батура, резидент! Чи можливо щось подібне? Не по його голові ця шапка. Він не знає до ладу, що саме повинен робити резидент. Він уміє добре робити тільки одне — підслуховувати, про що говорять офіцери, але резидентом… Батура помацав хрустку десятку: цікаво все-таки, що там написано!