Над Тисою
Шрифт:
— Ну, чим не сюрприз? — закриваючи кришку чемодана, усміхнувся Криж.
— Чудовий! Молодець! Любомире, залиш чемодан. Я буду частувати своїх замовниць. От буде весело!
— Е, ні, Марточко, не для тебе я старався! Не залишу тут свого чемодана. Він мені самому потрібний.
— Навіщо?
— Завтра розповім. А ти, люба, поки що нікому не кажи, що я тут ненавмисне підслухав і записав… Ну, моє серце, гарнішай, не втрачай апетиту. До завтра! Прийду ввечері. Чекай.
Він пішов. Прийшов, як і обіцяв, у понеділок ввечері. Криж був у тому самому чорному костюмі, білосніжному комірці, але обличчя його тепер було серйозне, суворе, владне.
— Відішли монашку до міста в якій-небудь
Марія взяла чорний зонтик, продуктову сумку, одержала гроші і пішла. Лисачиха і Криж лишилися самі. Марта Стефанівна запитливо, тривожно подивилася на гостя.
— Слухай мене уважно і не задавай ніяких запитань, — сказав він. — Вчора, як ти знаєш, я записав на плівку базікання майорші. Сьогодні я вигідно, дуже вигідно продав цю плівку.
— Кому, Любомире? Навіщо?
— Серце моє, я вже попередив. Запитувати маю право тільки я. Один я! Так буде сьогодні протягом усієї нашої розмови, так буде і надалі протягом усієї нашої спільної роботи.
— Якої роботи, Любомире?
— Ти шиєш плаття дружинам військовослужбовців явірського гарнізону. В тебе є можливість знати багато з того, що діється у військовому містечку. Виуджуй всі важливі новини і записуй.
Криж говорив не поспішаючи, з такою інтонацією, наче йшлося про буденні, давно набридлі речі. І оцей втомлений спокій, з яким він вимовляв страшні для Марти Стефанівни слова, приголомшив її найбільше. Вона застиглими очима, розкривши зблідлий рот, з жахом дивилася на свого давнього друга і не впізнавала його.
— Всі свої записи, — продовжував Криж, ніжно дивлячись на Марту Стефанівну, — ти повинна передавати мені. За це я буду щомісячно, кожного першого числа, приносити тобі долари. Працюй, Марточко, спокійно, без страху. Будь твердо впевнена: я вбережу тебе від всіляких небезпек. Зі мною ніколи не пропадеш. Майже півжиття я служу своїм друзям і, як бачиш, цілий і здоровий. От і все. — : Криж поцілував Марту Стефанівну в холодні, тремтячі губи. — Поздоровляю, моє серце! Тепер ми з тобою з'єднані навіки, міцніше, ніж чоловік і жінка.
… Так Марта Стефанівна стала агентом Крижа. Він одразу ж зажадав, щоб вона відмовилася від деяких давніх звичок і нахилів. Перш за все він заборонив їй баришувати, купувати і продавати гостродефіцитні товари. «Я не хочу, — говорив Криж, — щоб твоєю особою зацікавилася міліція. Збитки я відшкодую».
Ставши цілковитим володарем Марти Стефанівни, Криж на цьому не заспокоївся, йому потрібен був і її син, який живе не в Яворі, а за Карпатськими горами, у Львові. Завербувавши матір, Криж переніс свою увагу на її сина, Андрія Лисака. Чимало довелося подумати резидентові над тим, як залучити до своєї компанії юнака, куди націлити його, щоб найвигідніше використати згодом.
Андрій Лисак, їдучи додому в Явір, і не підозрівав, яка його чекає доля, яким далеким він був у ту свою двадцяту весну від того, чим займалася мати, і як швидко наздогнав її!
Глава п'ята
Травневою передсвітанковою порою з одного з аеродромів Південної Німеччини в придунайській зоні окупації піднявся швидкісний літак «невідомої належності». Він мав на борту єдиного пасажира. Це був Джон Файн, який приступив до здійснення операції «Гірська весна».
Під кличкою «Чорногорець» Файн направлявся в Явір самостійно, окремо від Дубашевича і Хорунжого. Ті в свою чергу мали перейти кордон кожний зокрема.
Залишивши позаду Східні Альпи, літак без розпізнавальних знаків пройшов між Італією і Югославією, над нейтральним голубим коридором Адріатики, перетнув Іонічне море, частину грецької суші і приземлився днювати на одному
Кінець повітряного шляху. Далі доведеться пробиратися по землі. Шкода! Ще кілька хвилин польоту — і літак був би над високогірним Закарпаттям, майже над Явором. Файн зітхнув. Близький лікоть, та не вкусиш. Ні, прямо в Закарпаття летіти не можна. Це категорично заборонено «Бізоном». План Артура Крапса складніший і хитріший. Скинувши Файна в румунських Карпатах, літак повинен був круто повернути праворуч і летіти до радянського кордону. Там, на підступах до Дністра, він продемонструє фальшиву спробу прорватися до нас у тил. Інструкція «Бізона» зобов'язувала екіпаж негайно змінити курс на 180 градусів, імітувати панічну втечу, як тільки з радянського аеродрому піднімуться нічні літаки-перехоплювачі. Таким чином, прикордонники, розраховував «Бізон», будуть твердо переконані, що «невідомому» літаку не вдалося прорватися у повітряний простір Радянського Союзу, і він повернув назад, не виконавши свого завдання.
… Над кабіною пілота спалахнула червона лампочка, і тієї ж секунди в дюралевій підлозі безшумно, автоматично розсунувся люк.
Квадратна дірка зяяла майже біля самих ніг Файна. Підведись він, зроби один крок — і зірвався б униз, у глибочезну повітряну прірву, але Файн нерухомо сидів на дюралевій лаві. Пружний холодний вітер, вітер гірських верховин, гудів у пласкому вирізі парашутного люка. На чорній нічній землі різко виділялися своєю білизною засніжені верхів'я румунських Карпат.
Червона лампочка над кабіною пілота погасла і знову спалахнула, а Файн ніяк не міг відірватися від лави, наче приріс до неї. Він не знаходив у собі рішучості для стрибка: розумів, що повинен стрибати, не можна не стрибати, що в нього немає іншого виходу, розумів, чим рискує, швидко і точно не виконуючи команди пілота, і все-таки барився, ніяк не міг перебороти страх.
П'ятнадцять років підряд Джон Файн був одним з босів бізонівської розвідки. Правда, бос він був невеликий, але все-таки бос: задумував операції, підбирав агентуру, споряджав і інструктував диверсантів, терористів, шпигунів, — маршрутних розвідників, зв'язківців, навчав кожного з них бути безмежно хутромудрим і сміливим, зухвалим і цілеспрямованим, спритним і невловимим. Як легко і добре умів говорити Файн, як гаряче накачував він хоробрістю своїх агентів, відправляючи їх на виконання завдань! І як важко йому тепер, коли він сам опинився в шкурі порушника кордону, коли сам повинен бути безмежно сміливим, спритним, невловимим. Тваринний страх немилосердно мучив Файна. Він боявся чорного, дихаючого гірською прохолодою парашутного люка, боявся повітряної прірви, боявся чужої карпатської землі, боявся тих людей, з якими йому доведеться, хочеш чи не хочеш, зустрітися. Так, заядлий розвідник Джон Файн боявся. Це почуття не було для нього новим. Він давно знав собі справжню ціну, давно навчився приховувати свою сутність навіть від всевидючих шефів з головного розвідувального управління.