Нарис історії українського народу

«Очерк истории украинского народа» – особлива праця у творчості Михайла Грушевського. Крім неї, лише в «Ілюстрованій історії України» науковець подав синтетичну тисячолітню історію України як суб’єкта історичного процесу, а не частини «русского народа», від давніх доісторичних часів і постання князівської держави до новітнього часу – початку ХХ століття. Михайло Грушевський дивився на «Нарис» як на концентрований образ багатотомної «Історії України-Руси», зреферований до розміру однієї книжки. Не випадково серед рекомендованої літератури наприкінці кожного розділу, у половині випадків зазначена лише «Історія України-Руси» того-таки автора. «Очерк истории украинского народа» ніби виконував функцію реклами для читача, якого цікавив повніший виклад історії України спеціального наукового характеру. «Історію України-Руси» Михайло Грушевський писав від 1898 до 1934 року й устиг довести лише до часів гетьманування Івана Виговського й Гадяцької угоди 1658 р. Науковець ніби відчував, що велику «Історію України-Руси» йому не вдасться закінчити ХХ століттям,

тому у другому, третьому та четвертому виданнях «Очерка» намагався доповнювати фактаж саме за ХVІІІ—ХХ століття, залишаючи незмінним матеріал від найдавніших часів до середини ХVІІ ст [1] . Авторові йшлося про те, щоб історичну частину викладу допасувати до тогочасної політики, тому до книжки він додав розділ «Останні десятиріччя», який мав суто суспільно-політологічне, а не науково-історичне спрямування.

Для нас сьогодні цікаво те, що Михайло Грушевський в «Очерке» постає як історик нового часу українського життя. Він подає канву розвитку цієї історії, яку потім повторив в «Ілюстрованій історії України», в енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем», а головне – у передових статтях у журналі «Україна» та «За сто літ» у 1920-ті роки. Михайло Грушевський заклав канон української історії ХІХ ст., який згодом ліг в основу всіх пізніших курсів української історії, що їх написали з позицій української історичної схеми вітчизняні вчені спочатку на еміграції, а потім, після 1991 року, уже в незалежній Україні.

Однак між «Ілюстрованою історією…» та «Очерком» є різниця. Перша книжка була розрахована не на софістикованого читача з вищою освітою, а на сільського інтелігента-різночинця: учителя початкових шкіл, кооператора, священника, урешті багатого селянина, який полюбляє читати. Натомість «Очерк» призначений передусім для міської інтелігенції, що закінчила гімназію, здобула університетську або інститутську освіту, тобто навчалася систематично в загальноросійській школі. Загалом ця історична праця спрямована була на міського жителя, і не лише в Україні Наддніпрянській, але й на жителя російських столиць Петербурга та Москви. Отже, не тільки на українців з походження, але й на росіян, прихильних до ідеї українського новочасного відродження, щоб таку симпатію в них ще більше зміцнити, посіяти зерна спротиву російській великодержавній пропаганді. Іншої інформації освічені росіяни не мали, бо від народження засвоювали шаблони імперського мислення, яке не визнавало українців осібним народом, вважаючи їх лише галуззю «триединого русского народа».

Для Галицької України – частини Австро-Угорщини ця книжка не мала такого значення через те, що вже від 1860-х років там зародилася сучасна версія трактування історичного питання й серед українського населення перед вела та диктувала політичну моду спочатку Народовська, а згодом Національно-демократична партія, яка здобувала щороку нових симпатиків, тоді як москвофільська течія швидко вигасала. У підавстрійській Україні на 1900 рік постала вже модерна українська нація зі зрозумілими широкому загалу завданнями – послідовно протистояти польській і російській національним ідеям. На Східній, підросійській Україні масового українця ще не було виплекано. Ішлося лише про окремі свідомі одиниці, які губилися в масах «тоже малоросів» – політичних росіян українського походження. Потрібно було кардинально міняти масову свідомість наддніпрянця. Таким мобілізаційним чинником для постання української нації в Російській імперії мала стати й стала книжка М. Грушевського «Очерк истории украинского народа».

В українській науково-популярній літературі вона стоїть осібно. М. Грушевський першим спромігся на такий начерк української історії, у якому провів ідею історичного процесу, окремого від російського. Національно-культурне будівництво в підросійській Україні гальмували цензурні чинники, жандармсько-поліційні переслідування та й – нема чого кривити душею – слабка відпорна спроможність українця протистояти російсько-шовіністичним міфам, що формували духовну свідомість індивіда. Починався вже третій етап національно-визвольного руху [2] , а українська еліта ще не спромоглася на формування для широкого загалу історико-політичної візії минулого українського народу, з якої мало випливати його окремішнє майбутнє, а не перетворення на гумус для кількісного росту «історичних» націй.

Хоч українським рухом майже від початків його новітнього заснування керували історики: Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, – однак подати таку конденсовану візію ці видатні науковці не спромоглися. Пантелеймон Куліш зосередився передусім на питаннях приєднання України в ХVІІ ст. до Московського царства, Микола Костомаров висвітлював окремі сторінки української історії, насамперед період гетьманування Богдана Хмельницького. Володимир Антонович так само описував окремі періоди української історії, зосередившися на часах Великого князівства Литовського та козацькій добі. Він залишив лише один загальний курс лекцій з історії української козаччини, читаних підпільно для діячів Старої громади та українофілів, виданий пізніше в підавстрійській Буковині з назвою «Бесіди про часи козацькі» (1897). Михайло Драгоманов у працях був передусім політолог, його цікавило місце України в європейській сім’ї народів. Та й, крім початку «Пропащого часу», він про давню історію України не писав. Звісно, були відомі праці Миколи Маркевича та Дмитра Бантиша-Каменського про історію Малоросії, написані ще в середині ХІХ ст. Однак то були історії не самостійного народу, а відгалуження «единого русского народа». Натомість першою історією України від її початків став саме «Очерк» Михайла Грушевського.

І хоч це було вже й пізно для України тодішнього історичного часу, де багато визначало навіть десятиліття, однак поява згаданої праці стала справді подією епохальною. «Історія народу чеського в Чехії та Моравії» у 5-ти томах (1836–1876) Франтішека Палацького провістила початок чеського національного руху. Книжка Михайла Грушевського, хоч і в одному томі, вийшла першим виданням 1904-го, тобто за 68 років після вікопомної праці Франтішека Палацького, яка стала, так би мовити, каменярським твором світового слов’янофільства й ознаменувала початок культурної емансипації чехів від німців (австрійців). Цікава ще одна паралель. Перший том розвідки Франтішека Палацького вийшов не чеською, а німецькою мовою, бо так само призначений був для понімеченої чеської інтелігенції. Чеський переклад з’явився лише дванадцять років по тому, у часи «Весни народів» – 1848-го. Те, що українці одержали на третьому етапі свого відродження, чехи мали в першій добі власного визвольного руху.

Чеський рух почався науковими студіями мови та історії ще в останній чверті ХVІІІ ст. Виходили вони німецькою мовою, а Чехія досі лишалася Богемією, так само як Україна – Малоросією. Однак у ХІХ ст. ситуація кардинально змінилася. Чехія стала вже визнаною Австрією політико-адміністративною одиницею, тоді як Україна перебувала в тілі Російської імперії «Малоросією», і саме такої назви хотіли російські видавці від книжки Михайла Грушевського. Проте він намагався добитися свого варіанта назви. Для цього довелося піти на компроміс: до російської революції 1905–1907 рр. можна було говорити – і то на свій страх і ризик – про український народ, а не Україну як політико-географічну одиницю. Після першої російської революції вже «Ілюстрована історія» Михайла Грушевського була названа не історією «українського народу», а «України».

Історичний час для нашої нації виявився спресованим, ущільненим, а тому дуже багатим на події. Більшість завдань український рух не встиг виконати до початку Першої світової війни (не постали українські школи, не були засновані українознавчі кафедри при університетах, не одержала прав громадянства в публічному житті українська мова, не виникла власна фінансова система в банківській сфері, тільки почав зростати кооперативний рух). Одночасно з появою знакових національно-будівничих книжок (історії свого народу, Біблії українською мовою, тлумачних словників української мови, української енциклопедії) поставали й партії, що мали на меті зруйнувати Російську імперію як тюрму народів: Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська радикально-демократична партія (УРДП), Товариство українських поступовців (ТУП). Для двох останніх Михайло Грушевський став одним зі співорганізаторів.

Головним завданням для свідомих українців початку ХХ століття була потреба покінчити з малоросійською амбівалентністю, стати нарешті політично окремим європейським народом. Цього не можна було осягнути, не засвоївши свого історичного минулого, не сприйнявши себе як самостійний народ у минулому. Тоді сучасне ставало лінійним продовженням власного історичного часу. Геть із «рутенством» і «малоросійством», – писав у серії публіцистичних статей Михайло Грушевський у створеному ним «Літературно-науковому віснику» [3] . Однак покінчити з тими деструктивними міфами, які насаджувала російська суспільна думка в мізки української інтелігенції, було можна передусім через наукову продукцію – якою й став «Очерк истории украинского народа».