Нарис історії українського народу

Грушевський Михайло Сергійович

З особливою виразністю визначилися в історії ці дві народності – великоруська та українська, два найбільші різновиди серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перші віки їхнього історичного життя роль творчого, культурно й політично переважного, провідного у Східній Європі елементу відігравала народність українська, в останні – народність великоруська. Поза цими зіткненнями й одночасно з ними історичне життя однієї та другої розвивалося самостійно й своєрідно, дедалі збільшуючи суму відмінностей усього складу їхнього життя та відділяючи їхні національні типи дедалі чіткішою рискою. Зовнішні умови, щоправда, не сприяли усвідомленню їхньої окремішності. Зовнішні форми, у яких кристалізувалося зазвичай у минулі віки неясне саме по собі поняття національності, – політичні, релігійні та культурні зв'язки – не збігалися зазвичай із нашими

національними групами: то пов’язували їх в одне ціле, то ділили по живому тілу (особливо народність українську). Багато неясностей вносило саме національне ім’я, що його, за традицією Київської держави, прийняли всі три племені і яке збереглося потім у них більш-менш тривко як національне ім’я (з українських областей особливо в Галичині воно збереглося, за старою традицією, щоб позначати ім’я української народності, на відміну від великоруської, і лише останнім часом поступається місцем назві «Україна», «український», прийнятій сучасним українським суспільством повсюдно, щоб раз назавжди покінчити з плутаниною, яка випливає з такого вживання того самого ймення в різних значеннях). Але якщо ми звернемось від імені та зовнішніх оболонок до реальних народностей, що жили під їх покровом, перед нашими очима з повною виразністю постають цілком визначені етнічні індивідуальності зі своїми дуже чіткими особливими рисами. Перед нами, безсумнівно, дві народності, дві історії.

Література (крім вищевказаної)

«Історія України-Руси», т. І, розд. 1 і 4. – Проф. С. Рудницький, «Коротка географія України», Київ, 1910. – В. Ко-ий, «Національно-територіальні межі України», «Літ. – наук. вістник», 1907. – Труды Этнографической экспедиции в Юго-Западный край, VII. – Соболевский, «Опыт русской диалектологии», «Живая старина», 1892. – Михальчук, «Что такое малорусская речь?» – «Киевская старина», 1899. – Анучин, «Малороссы» (короткий антропологічний нарис) – Брокгауз и Ефрон, Энциклопедический словарь, ХVIII.

Грушевський М. Вступні уваги. Наш край перед великою слов’янською міграцією. Неслов’янська степова людність IV–X в. / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 1—91.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен перед і по розселенню / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 144–229.

Грушевський М. Вступні уваги / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 1—16.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 212–325.

Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу. – Львів: Просвіта, 1895.

Рудницький C. Коротка географія України. – Ч. 1: Фізична географія / C. Рудницький. – Київ; Львів, 1910. – 152 с. З 66 малюнками і картою (мапою). – (Популярна бібліотека «Лан», № 5).

В. Ко-ий. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії / В. Кошовий // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Кн. VI: за червень. – С. 456–466; Кн. VIII–IX: за серпень-вересень. – C. 315–331; Кн. ХІ: за падолист. – С. 213–225; Кн. ХІІ: за грудень. – С. 456–470.

Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Русским географическим обществом: Юго-зап. отдел / Материалы и исслед., собр. д. чл. П. Чубинским. – Т. 7: Евреи; Поляки; Племена немалорусского происхождения; Малоруссы: (Статистика, сельский быт, язык). – С.-Петербург, 1872. – 612 с.

Соболевский А. Опыт русской диалектологии / А. Соболевский // Живая старина. – СПб., 1892. – Вып. 1. – С. 3—24.

Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? / К. Михальчук // Киевская старина. – 1899. – Т. LXVI: август. – С. 135–195.

Анучин Д. Малороссы / Д. Анучин // Энциклопедический словарь. – СПб: Издатели Ф. Брокгауз, И. Ефрон, 1896. – Т. ХVIIIа: Малолетство – Мейшагола. – С. 484–485.

Рудницкий С. Очерк географии Украины / С. Рудницкий // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 361–380.

Русов А. Статистика украинского

населения Европейской России / А. Русов // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 381–406.

ІІ. Загальні риси української історії. Розселення українських племен

Історія народу губиться в «мороці віків», як казали в добрі старі часи, – у зародкових стадіях відокремлення й формування народності в окрему географічно-етнографічну, а потім національну особину. Історія намагається простежити цей процес, вивчити ті умови, у яких відбувалася еволюція цієї особини, проникаючи так глибоко в її минуле, як тільки може. Ще недавно історія народів починалася з перших історичних, писаних відомостей про них; тепер молоді науки, археологія з антропологією, порівняльна етнологія та соціологія й порівняльне мовознавство (глотика), розширили історичний горизонт далеко за цю границю. Щоправда, за сучасного стану цих дисциплін нелегко дібрати з повідомлюваного цими науками те, що має бути введене в історію українського чи іншого народу для роз’яснення її перших стадій: надто багато тут ще хиткого, не усталеного; але, попри такі труднощі, історик ніяк не може знехтувати результатами цих наук там, де йдеться про темні й без них зовсім не доступні доісторичні періоди еволюції народу та його території.

Порогом історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. нашої ери, коли ми маємо відомості, які можемо прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов’янської групи племен, а їхню еволюцію можемо вивчати не в її розвитку, а в результатах, до яких дійшли вони в мить остаточного відособлення окремих слов’янських груп. Порівняльне мовознавство вивчає ці результати довгої низки віків доісторичного життя за лінгвістичними даними, а факти археології та етнографії й пізніші історичні відомості дають змогу контролювати й доповнювати його висновки.

Розселення українських племен на їхній нинішній території збігається з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу [46] . Зусиллями київської династії та дружини були з’єднані в одне ціле, в один політичний організм, хоч і на нетривалий час, усі українські племена, усі частини української території, і ця політична єдність надала нових спільних рис культурі та суспільним відносинам усього українського населення. Найважливіше значення мали поширення християнства, яке впродовж дальших сторіч поступово проникало в масу народу та впливало на його побут і світогляд, і поширення принесеної разом із християнством візантійської освіченості й культури київського права та ін. У сфері економічних і суспільних відносин цей період позначений такими рисами, як поділ суспільства на дружину та громаду, утворення купецько-боярського капіталістично-землевласницького класу, потужний розвиток (а згодом занепад) торгівлі та промисловості та ін.

46

Його представлено в розд. V–VIII цієї книжки.

У середні десятиліття остаточно завмирає самостійне державне життя в українських землях і вони входять до складу двох сусідніх держав: Вел. князівства Литовського й королівства Польського. Цей факт відкриває собою другий, перехідний період [47] . У сфері культурних відносин західні впливи отримують рішучу перевагу над візантійськими, у сфері економічній дедалі прискорюваним темпом іде формування вищого, привілейованого класу й повне економічне та юридичне поневолення ним маси. Водночас цей привілейований клас чимдалі рішучіше віддаляється від маси народу в культурному й національному плані; антагонізм маси стосовно урядової та привілейованої меншості, що існував, звісно, і в попередній час, тепер загострюється національною та релігійною ворожнечею. Усе це готує конфлікт, який проривається наприкінці XVI ст. у Південно-Східній Україні завдяки її колонізаційним умовам.

47

Розд. ІХ – ХІІІ цієї книжки.