Нарис історії українського народу
Шрифт:
«Очерк» для широкого загалу російськомовного споживача історичного наративу став революційною книжкою. Мало хто з тогочасних читачів був знайомий з першими томами «Історії України-Руси» або із суспільно-політичними творами Михайла Грушевського в «Літературно-науковому віснику», бо взагалі мало було читачів українською. А тому й думка про те, що великоруська культура як рецепцію засвоїла давньокиївську культуру княжої доби, здавалася неймовірною, ба навіть богохульною, таким стереотипним стало переконання про династичну історію Київської Русі та її автоматичне пришивання до історії Московського царства. Рюриковичі, попри норманське походження, були «споконвічні» росіяни, а нові правителі Ґедиміновичі – чужі литовці. Михайло Грушевський запропонував нову систему історичних координат, яку не в змозі були опанувати всі ті, хто вважав себе «малоросом».
Історик в «Очерке» дав широкому загалові нову національну назву українців, замінивши зужиті тривалим сервілізмом слова «Малоросія» й «малоросіяни». Ця нова назва відразу надавала читачеві нові вектори сприймання себе в суспільному та історичному просторі. Визначення «малорос» прив’язувало українців до постійного
8
Докладніше про державницькі візії М. Грушевського див.: Гирич І. Михайло Грушевський: публіцистика української революції (1917–1919) // Грушевський М. Повороту не буде!: Соціально-політичні праці 1917–1918 рр. / Упоряд., передм. І. Гирича; текстологія С. Панькової. Харків: Видавець Савчук О. О., 2015. С. 9—42.
В «Очерке» Михайло Грушевський дотримувався антинорманської теорії, заперечуючи загальновизнане в російській історіографічній традиції виведення початків державності від скандинавських варягів. Натомість наш історик утверджував автохтонність старокиївської, власне, протоукраїнської державності. Навіщо це було йому потрібно? Складно не помітити, що поставала перед ним ідея нової української державності, яку підтримує ідея про ранньоукраїнську державу ІХ століття. Михайло Грушевський відмовляється від традиційного терміна старокиївської держави «Київська Русь» на користь терміна «Київська держава», або «Україна-Русь». Цікаво, що державницька українська історіографія приписує цей термін Дмитрові Дорошенку, тоді як уперше для широкого загалу читачів його вжив ніби «народник» Михайло Грушевський. І саме в «Очерке».
Пересічний споживач офіційної історії в Російській імперії з перших класів гімназії призвичаювався на все життя до думки, що державна влада київських князів транслювалася після її занепаду в ХІІІ ст. на владимирських, а згодом московських князів. Михайло Грушевський – за канонами української історіографії від часів свого учителя Володимира Антоновича – говорить про транслювання державної влади київських князів до Галицько-Волинської держави та її майбутніх королів Данилової династії. Автор демонстрував передавання державної влади від часів княжих до нового часу в межах української етнічної території. А тому, не заперечуючи впливу київського державного права на Москву – чужу етнічно державність, він утверджував думку, що спадкоємців її передусім треба шукати в Україні й ними були галицькі князі. Отже, ідея української соборності ХІХ – початку ХХ ст. була підтверджена історичною традицією сімсотрічної давнини.
Михайло Грушевський формує думку пересічного російськомовного інтелігента-українця або й росіянина щодо генези переходу державної влади від станово-феодального суспільства землевласників-аристократів і шляхти до козацького стану. До Михайла Грушевського козаччину російська історіографія подавала передусім як військову силу, що прагнула, відвоювавши Україну від Польщі, відразу передати її до рук московського царя та російського дворянства. Голова НТШ подає козацтво як нову державницьку силу, яка приходить в Україну до влади після відходу старої еліти, її переходу на службу Речі Посполитій, тобто польській державності. Сьогодні багато істориків ставлять Михайлові Грушевському це на карб, стверджуючи, що стара еліта зберігала «руську» ідентичність, а Річ Посполита була державою не лише польською, а водночас і литовською, білоруською та українською [9] . Проте все-таки думка львівського професора видається нам більш продуктивною, бо українська шляхта в ХVІІ ст. будувала в культурному плані польську державу і, стаючи польською культурно та католицькою віросповідно, відмовилася від провідних ролей для православної людності; переставала підтримувати братства, староукраїнську літературу, церковно-релігійне життя, а отже, і національний живопис та архітектуру. Її функцію перебирає на себе козацька старшина. Вона стає державотворчим класом.
9
Передусім маємо на увазі школу істориків Речі Посполитої Наталі Яковенко (Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України/ Вид. 3-тє, переробл. і розшир. К.: Критика, 2006. С. 195–212); див., наприклад, статтю чільних її представниць Наталії Білоус та Наталі Старченко й думки про корисність для українського населення Люблінської унії (Білоус Н. Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації // УІЖ. № 1. 2010. С. 65–83; Старченко Н. Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського» (1569–1648 рр.) // УІЖ. 2019. № 2. С. 4—45).
По-справжньому революційним був виклад Михайла Грушевського про козацький період нашої історії. І в цьому сегменті відмінних від російських інтерпретацій минулого було куди більше для свідомісного росіянина, бо стосувалися вони російсько-українських взаємин, які набували наприкінці ХІХ –
Михайло Грушевський в «Очерке» пише, що Переяславська угода 1654 р. України з Московією – це помилка Богдана Хмельницького, а не славний, століттями сподіваний апофеоз нібито віковічних прагнень українського народу під царя «восточного православного». Тимчасова угода по ста роках тривалої боротьби за збереження козацької автономії стала фактом ніби одвічних прагнень українців розчинитися в загальноросійському морі. Насправді козацька еліта свідомо цю державу будувала й ставилася до неї як до священної цінності, хоч і викристалізувалася вона надто пізно й зненацька під впливом обставин. Михайло Грушевський писав: «Ідея автономної української держави, замкненої української території тільки починала формуватися в головах українських лідерів, але фактично вже кілька років Б. Хмельницький був головою держави, що обіймала східноукраїнські землі та жила цілком самостійним життям» [10] .
10
Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу/ Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 218. (Серія: Монографічні історичні праці).
Російська історична думка та пропаганда втовкмачувала в голови пересічних мешканців імперії думку про Богдана Хмельницького як вірного данника московського царя, як людину, що лиш про те й думала, щоб віддати відвойовану українську територію під владу Олексія Михайловича. А Михайло Грушевський показав його більшим «мазепинцем», ніж Іван Мазепа та інші «гетьмани-зрадники». Росіян та українців російська офіційна історіографія привчала до думки, що існували добрі та мудрі московські царі, який несли добробут і лад українцям у ХVІІ—ХVІІІ ст., але цьому ладові противилися й заважали зловорожі гетьмани та козацька старшина, що думали тільки про власні матеріальні інтереси. Натомість Михайло Грушевський уперше для широкого читацького загалу ствердив, що не українці зраджували Москву в особі гетьманів, а навпаки, Москва постійно зраджувала Україну, чиї військові володарі послідовно захищали автономні державні українські права.
Першим зрадженим Москвою був Богдан Хмельницький, він розчарувався в союзі з Московією й хотів свою помилку виправити союзами з Туреччиною, Трансильванією та особливо Швецією. Саме Богдан Хмельницький розробив і залишив у спадщину шведський вектор козацької політики, який Іван Мазепа не знайшов уперше, а лише вірно йшов у фарватері свого попередника. Союз Богдана Хмельницького зі шведським королем Карлом Х Густавом 1655 р., згідно з Михайлом Грушевським, укладений «для досягнення повної політичної незалежності, самостійності української держави» [11] . Богдан Хмельницький – пояснював історик спантеличеному вірникові московських мантр про доброго малороса – зовсім не був єдиним правильним, з погляду російської історіографії, гетьманом. Він уже 1655 р. відмовився від Переяслава й зробив ставку на остаточний розрив із Москвою, але раптово помер.
11
Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу / Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 221. (Серія: Монографічні історичні праці).
Незвичним для традиційного сприйняття української історії було й трактування Гадяцької угоди 1658 р. Її значення Михайло Грушевський в «Очерке» ставить вище за важливість Переяславської угоди. Гадяцький трактат в «Очерке» – це чіткіше увиразнення ідеї автономної держави. Тут постає розуміння козацькою елітою всієї етнічної території України та ідея організованих конституційних виборів. Гетьмана в ній розглядали не просто як володаря війська, але як очільника всього народу.
Якщо російська історична традиція запевняла про зрадливість усіх українських гетьманів, крім Богдана Хмельницького, то Михайло Грушевський в «Очерке» змальовує зовсім протилежну картину. Наступники великого гетьмана, лідера козацької держави, були вірні послідовники й продовжувачі його політики. Під пером історика найвищих оцінок здобуває зогиджений московською пропагандою гетьман Іван Виговський. А про «сонце руїни» Петра Дорошенка Михайло Грушевський так пише у згадуваній праці: «П. Дорошенко – останній сподвижник Хмельницького, останній представник гуртка автономістів, що виплекали ідею самостійної української держави» [12] .
12
Там само. С. 263.