Нарис історії українського народу
Шрифт:
Михайло Грушевський, для якого народ – це «альфа та омега» історичного процесу, несподівано співчутливо оцінює козацьку старшину, шкодує, що народ не оцінив по заслузі її державницьких замірів, хоча читач традиційної офіційної лектури з історії в Російській імперії звик сприймати гетьманів і старшину лише як користолюбців та егоїстів, що станові інтереси ставили вище за інтереси народного загалу.
Цікаво виписаний у Михайла Грушевського й образ Івана Мазепи. Він не підпав безкритичній агіографії, властивій українській історіографії пізнішого часу. Івана Мазепу Михайло Грушевський сприймав куди менш позитивно, ніж Богдана Хмельницького, через його проросійську політику й нехтування інтересами широких народних мас. Для Михайла Грушевського в «Очерке», та й зрештою в інших статтях, присвячених цьому гетьманові [13] , Іван Мазепа – лише продовжувач справи Богдана Хмельницького та інших попередників. Більше співчуття й позитивних оцінок в історика заслуговують Іван Виговський і Петро Дорошенко. Перехід Івана Мазепи на бік шведів для Михайла Грушевського – «це була тільки одна з дуже численних спроб українських автономістів знайти опертя в якій-небудь зовнішній силі, щоб звільнитися від пут московського централізму».
13
Грушевський М. (рецензія на книгу: Уманец Ф. Гетман Мазепа. Историческая монография // Записки НТШ. 1898. Т. 21. Кн. 1. С. 20–23; Його ж. «Мазепинство» і «богданівство» // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 2 (Серія: Суспільно-політичні твори (1907–1914)). Львів: Світ, 2005. С. 189–198, 530–532; Його ж. Виговський і Мазепа// Там само. С. 382–385, 582–585; Його ж. Шведсько-український союз 1708 р. // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. Львів: Світ, 2007. Т. 8. C. 123–134.
14
Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу/ Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 285. (Серія: Монографічні історичні праці)
В «Очерке» Михайло Грушевський зовсім «змазав» нібито позитивне значення Полтавської битви 1709 р. для України, хоч на цій перемозі виховували патріотів Московської імперії, вербували манкуртів з українського табору. Це була славна перемога російської зброї над найсильнішою армією Європи, якою пишався кожен пересічний росіянин. Однак для українця – це був початок кінця Козацької держави. Колосальний деструктивний вплив мала й знаменита поема «Полтава» Олександра Пушкіна. Михайло Грушевський чотири роки по тому включився в ідеологічну боротьбу з Росією навколо Полтави, коли підготував спеціальний том «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка», залучивши до нього статті Альфреда Єнсена, Степана Томашівського, Олександра Грушевського, і сам написав докладну та блискучу концептуальну статтю про шведсько-український союз 1708 р. [15] . В «Очерке» негативне ставлення автора до Полтавської битви недвозначно підкреслене в списку літератури до розділу «Катастрофа 1708–1709 років».
15
Йдеться про 92-й том «Записок НТШ», присвячений 200-річчю шведсько-українського союзу як альтернатива російського святкування 1909-го 200-річчя Полтавської битви. До цього тому входили, крім названої вступної статті голови НТШ, такі матеріали: Грушевський М. До портрета Мазепи // ЗНТШ. 1909. Т. 92. Кн. 6. С. 246–248; Грушевський О. Глухів і Лебедин (1708–1709) // Там само. С. 21–65; Єнсен А. Орлик у Швеції // Там само. С. 93—169; Його ж. Родина Войнаровських у Швеції // Там само. С. 170–193; Томашівський С. З донесень австрійського посла Плєйера в Москві 1708 і 1709 // Там само. С. 242–243; Його ж. Із записок Каролінців про 1708/9 р.// Там само. С. 66–92; Його ж. Листи Петра Великого до А. М. Синявського// Там само. С. 194–238; Його ж. Мазепа і австрійська політика // Там само. С. 244–245.
У розділах про розвиток культури в ХVІІ—ХVІІІ ст. Михайло Грушевський теж доходить дещо несподіваного для нефахового читача висновку, що освіта в Україні під впливом Росії помітно занепала в цей час. Якщо до гетьманування Івана Мазепи українських вчених запрошували викладати в російських школах і передусім столичних академіях, то під кінець Гетьманщини ситуація міняється на протилежну: в Україну виписують російських учителів, які навчають українців правильної вимови й поправної російської літературної мови.
По-новому в «Очерке» подано історію України Нового часу – ХІХ століття; Михайло Грушевський вбачав складниками історії національно-визвольного руху науково-культурний рух, літературу, театр і мистецький розвиток. Історика не цікавила економіка. У його викладі в останніх розділах книжки ми не побачимо господарських екскурсів, економічних матеріалів. Він не звертає уваги на видобуток, наприклад, вугілля на Донбасі або виплавляння сталі, фінансові обороти бірж в українських містах. Зрештою, він не приділяє уваги російській культурі в Україні Наддніпрянській чи польській в Україні Наддністрянській. І не в тому питання, що ці моменти життя випали з поля його зору. Просто економіка була переважно в руках російської та польської буржуазії, а господарський розвиток мав стосунок до загальноросійського чи польського суспільно-політичного життя. Українським в Україні життя робила національна інтелігенція, яка ставала на рейки побудови окремішнього культурно-політичного суспільства. Якщо цього не було, воно автоматично перетворювалося на надбання імперських культур. А тому важливим для свідомого українця мала бути, скажімо, написана українська книжка, її зміст та автор, а не товарообіг одеського торгового порту чи пуди виплавленого в Лисичанську чавуну. До економіки увага буде звернута тоді, як виросте та національна інтелігенція, як її постулати стануть політичними вимогами широкого загалу людності, зокрема підприємців та банкірів.
І тому, на відміну від совєтських та навіть сучасних українських підручників (а «Очерк истории украинского народа» можна вважати таким своєрідним підручником), у яких культуру викладено в останніх розділах, Михайло Грушевський оповідь починав не з економічного базису суспільства – промисловості та сільського господарства, а з політичних умов життя у зв’язку зі становищем
Михайло Грушевський наголошує на кількості національних шкіл у Гетьманщині наприкінці ХVІІІ ст. І оповідь про Новий час української історії починає з появи «Енеїди» Івана Котляревського (1798). Далі наводить дати та прізвища упорядників перших фольклорних збірників, згадує російсько-український словник Олексія Павловського й першу наукову книжку Михайла Максимовича «Малоросійські пісні…» (1827). Цей національний рух, його першу фазу історик паралелізує з відповідними гуртками при галицьких митрополитах і священниках у Західній Україні (гуртки Антіна Могильницького, Андрія Бачинського, митрополита Левицького та ін.). Початок сучасного українського руху він природно пов’язує з творчістю та діяльністю Тараса Шевченка, зупиняючись окремо на Кирило-Мефодіївському товаристві, діячі якого вперше спробували сформулювати українську національну ідею. Говорячи про федеративні плани братчиків, Михайло Грушевський наголошує, що Україну в слов’янофільстві Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка розглядали як рівноправну з іншими народами у федеративній державі. А цю федеративну державу історик трактує як «об’єднання самостійних національних держав», у якому кожна народність мала «складати особливу річ посполиту» (республіку) [16] . Отже, і в цьому випадку Михайло Грушевський висловлював свій ідеал сучасного йому державного устрою. Федеративна Україна для нього – це держава, але об’єднана в наддержавне утворення, яке не втручається у внутрішні справи держав-засновниць цього наддержавного організму. Отже, федерація для Михайла Грушевського – це ніби своєрідний Європейський Союз із рівноправних національних держав. Такі погляди майбутнього голови Центральної Ради були поєднанням федералістичних і державницьких ідей. І, думаю, лише тому, що не доводилося сподіватись, що українці самі звільняться від державної залежності від Росії, він був федералістом. Зрештою федералістом умовним, добре поінформованим. Лише спільними зусиллями всіх народів Російської імперії Михайло Грушевський сподівався осягнути самостійність України.
16
Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2015. Т. 22: Нарис історії українського народу/ Упор. І. Гирич, В. Кавунник. С. 370. (Серія: Монографічні історичні праці).
Далі в «Очерке» він акцентує на діяльності журналу «Основа» та Петербурзької громади на межі 1850—1860-х років і початок українофільського руху в Україні, де Київ стає центром громадівського життя, духовною столицею не лише Наддніпрянщини, а й Західної України.
Михайло Грушевський в описі українського життя виходить за межі Російської імперії. Якщо росіян, істориків і суспільну думку, цікавили передусім галицькі москвофіли, то Михайло Грушевський педалює на важливості діяльності народовців, які вийшли на кін національного життя Галицької України після «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького й «Весни народів» 1848 р. Власне, саме народовці залучили разом із громадівцями Володимиром Антоновичем і Олександром Кониським нашого історика до Львова. Ця частина тогочасної історії була для Михайла Грушевського вже історією його власного життя. Він уже сам творив історію, коли очолив 1897 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, а 1900 р. став співтворцем Національно-демократичної партії галицьких українців.
Михайло Грушевський багато місця приділяє саме Західній Україні, бо майбутнє загальноукраїнського руху вирішувалося до 1905 р. (Першої російської революції) саме в Галичині. Вона стала лабораторією всеукраїнської культурної акції. Через репресії на підросійській Україні формування літературної мови, відкриття суспільно-політичних часописів і видавництв, формулювання політичних ідей національного руху можливе було лише в підавстрійській Україні. І це в «Очерку» зауважує Михайло Грушевський.
Тридцятий розділ книжки – «Сучасний стан українства в Австро-Угорщині» автор присвятив актуальним на той час питанням українського національно-визвольного руху від середини ХІХ – до початку ХХ ст. Пишучи про безрадісне становище українського селянства – основної верстви українців Галичини, історик і політик показує, як мало може українець змінити непевний національний стан через брак економічних важелів у своїх руках. Земля та підприємства переважно належали представникам панівних націй, а українське безземельне селянство далі бідувало й виїжджало за кордон у пошуках кращої долі.
Проте Михайло Грушевський у цьому розділі змальовує кроки, які мають привести до підняття українського життя на вищий рівень. Нації бракує своєї інтелігенції – ферменту інтелектуальних змін у суспільстві. Її замало проти польської посілості в краї. Бо ж 1) у Галичині бракувало українських шкіл. Більша частина селянства неписьменна. Середня освіта так само перебувала в польських руках: на 25 польських припадало лише чотири державні українські гімназії. Прорив зробили різні добровільні організації, зокрема «Просвіта»; 2) не було власної вищої освіти. Сам Михайло Грушевський найактивніше боровся за український університет у Львові, проте цього осягнути українському рухові до початку Першої світової війни так і не вдалося; 3) зроблено чималий поступ у підготовці та друці українських книжок і національної художньої літератури (для чого слугував «Літературно-науковий вісник», що його заснував історик). Львівський професор називає «Українсько-руську видавничу спілку» локомотивом книговидання, а вона діяла під орудою саме Михайла Грушевського; 4) у Галичині виникла загальноукраїнська наука, осередком якої стало НТШ на чолі з тим самим Михайлом Грушевським. НТШ спромоглося за десять років видати кілька сотень наукових видань і показати світові, що українська наука можлива й вона діє; 5) українцям бракує розвою національного мистецтва. Тому саме Михайло Грушевський починає дбати про виставки українського ужиткового мистецтва у Львові й засновує «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки», яке фінансує та підтримує письменників, науковців і художників. Українцям Галичини бракує матеріальних коштів на влаштування постійного національного театру; 6) Михайло Грушевський зауважує на економіко-політичну потребу розвивати національну кооперацію як ту силу, що зможе протистояти економічно потужнішому польському рухові в Галичині.