Нарис історії українського народу
Шрифт:
Звісно, у ХІ—Х ст. не було української народності в її цілком сформованому вигляді – як не було й у ХІІ—ХІV ст. великоруської чи української народності в тому вигляді, як ми її тепер собі уявляємо. Але я, як і будь-який інший історик, що ставить своїм завданням простежити еволюцію народу, маю виходити з перших зачатків його розвитку, і з цього погляду культурне, економічне та політичне життя південної групи східнослов’янських племен, з яких склалася українська народність, конче має ввійти в історію українського народу – принаймні з набагато більшим правом, ніж з яким «київський період» включають у загальноприйняту історію великоруської державності, що зветься «руською історією». Свої думки про цю останню й щодо того, за якою схемою мала б бути представлена історія східнослов’янських народностей, я виклав у невеликій статті, виданій у петербурзькому академічному збірнику [26] ; відсилаючи зацікавлених до неї, я зауважу лише, що, не сподіваючись, звісно, своїми заувагами зруйнувати звичні погляди на «руську історію» та її побудову, не вважаю в будь-якому разі за можливе пристосовуватися до поглядів, які видаються мені тільки пережитками давно віджилих прийомів історичної праці, що досі утримуються лише через тривалу
26
«Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» – «Статьи по славяноведению», І, СПб., 1904.
27
Щодо погляду, за яким наступність устрою, права й культури Київської Русі перебуває в куди тіснішому зв’язку з життям Вел. кн. Литовського, ніж Вел. кн. Московського, то він зовсім не становить якогось спеціально українського погляду. Історики права, зовсім далекі від будь-якого українофільства, вказували давно на цей тісний зв’язок, і, наприклад, у недавно виданому збірнику учнів проф. Владимирського-Буданова дуже потужно й дружно висловлена думка, що Вел. кн. Литовське, а не Московське було спадкоємцем права та правового устрою Київської Русі (див. «Сборник, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову», стор. 383–385, та мої зауваги щодо цих поглядів у V томі «Історії», прим. 1).
Так само не вважав я за потрібне докладніше розвивати свої погляди на суспільність і культуру «київського періоду» як утвір головно українських племен. Доки не доведено, що в Києві та його околицях у ІХ – ХІІ ст. жили великоруські племена, які перенесли потім форми політичного, суспільного й культурного життя на береги Клязьми та Москви, нам доведеться через просту логічну послідовність вважати ці форми за належні до української народності, бо ж ці українські племена ІХ – ХІІ ст. були її безпосередніми предками. Слово «рецепція» щодо засвоєння великоруською народністю київської культури або права може неймовірно звучати – я постарався трохи пом’якшити його в новому виданні (с. 90–91), але не почуваюся здатним міняти щось у сказаному про засвоєння великоруським племенем продуктів київського життя. Приймаючи з цілковитою увагою й повагою різноманітні заперечення, я бажав би, щоб і altera pars [мої кореспонденти] піддали й мої міркування – хоча б на перший погляд вони здавалися й єретичними, – уважному та холодному розважанню, узявши до уваги повніший і ґрунтовніший виклад спірних моментів у моїй великій історії України. Звісно, домовитись можна не на ґрунті фіктивного «единства руського народа», а на визнанні існування росіян, що склалися історично, або як я, щоб уникнути плутаності в назвах, їх зву, східнослов’янських народностей.
Серед зауваг іншого характеру висловлено побажання, щоб і до розділів, присвячених давньому й середньому періодам української історії, були долучені покажчики літератури, крім звичайних посилань на мою «Історію України-Руси». Це побажання мені було складно виконати. Покажчик літератури при наступних розділах я також допустив майже як «необхідне зло», за браком більшого курсу, до якого міг би відіслати читача по літературні та інші вказівки. У кількох рядках наприкінці розділу не можна належно впровадити читача в літературу цілого значного періоду або великої групи питань, якій присвячено той чи той розділ, – на це потрібно кілька сторінок. Такі великі огляди літератури та покажчики її дасть моя «Історія України-Руси», і для відділів, які увійшли до її опублікованих томів [28] , я просто посилався на відповідні теми й розділи, де читач, зацікавлений коротким викладом «Нарису», своєрідним конспектом цієї «Історії», знайде й докладніший виклад, і посилання на джерела та літературу, і аргументи, на які спираються мої погляди в різних спірних питаннях, докладно оповідати про які не дають мені рамці цього викладу. Оскільки з кінця 1904 р. моя «Історія України-Руси» отримала вільний доступ у Росію, то таке доповнення «Нарису» «Історією» не буде істотним утрудненням для читачів «Нарису», які захочуть перейти до ґрунтовнішого вивчення того чи того епізоду.
28
Вийшло п’ять томів, що доводять історію України до кінця ХVІ ст. (розд. 7 і 8 тому V, на які зроблено посилання на стор. 200 і 214 – огляд економічних умов ХV – ХVІ ст. та історія культурного руху кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., – при випуску V тому довелося відкласти до наступного – шостого). Перші три томи цитуємо за другим виданням, четвертий і п’ятий – за першим. Перший том вийшов також по-німецьки (Geschichte des ukrainischen Volkes, Kommisionverlag von B. G. Teubner in Leipzig).
Розширивши огляд українського руху в ХІХ ст., я виділив в особливий розділ національний рух у межах Австрії і замість маленьких уривків, що з’явилися в першому виданні, дав в окремому розділі повніший нарис сучасного становища українства в Росії. Так замість 24 розділів першого видання стало 26. Крім етнографічної мапи, я додав ще дві історичні.
Такі найголовніші відмінності цього видання із зовнішнього боку.
Львів, у вересні 1905 р.
Друк книжки затягнувся через усім відомі умови життя останніх місяців, і при коректурі останніх розділів я вже мав на увазі зміни у стані справ, принесені буремним півріччям, що відділяє час перегляду книжки від часу її виходу (вересень – березень). Утім, на жаль, суттєвих фактичних змін у стані справ за цей період не трапилося. «Так мало прожито – так много пережито», але, зрештою, власне кажучи, майже все залишається, як і раніше.
Потреба в цій книжці, яка розійшлася досить давно, досі є, що й змусило мене переглянути її для нового видання. Суттєвих змін і значних доповнень зазнав особливо виклад історії останніх трьох століть – ХVІІ—ХІХ. Замість того пропущено прикінцевий огляд сучасного становища українського народу та українського руху, який був у другому виданні. Повний і всебічний виклад сучасних українських відносин стає дедалі складніше вкладати в рамці цієї книжки, і цього разу я мусив відмовитися від такого завдання. З деяких питань ті, хто ними цікавиться, можуть звернутися
Книжка, пропонована увазі читача, являє собою пристосовану до цілей цього видання обробку мого «Нарису історії українського народу», а саме третього видання (1911 р.). Загалом її для цього видання скорочено, але місцями вона отримала деякі доповнення; крім того, до тексту додано ілюстрації у вигляді знімків із предметів давнього мистецтва й графіки, пам’яток старовини та збережених портретів історичних діячів, – загалом усього того, що може сприяти знайомству з давнім побутом і творчістю.
Вказівки на найважливішу літературу подані лише місцями, переважно посилання зроблені на мою велику «Історію України» (останній VІІІ том доведено до 1650 р.), де зацікавлені знайдуть не тільки докладніші відомості з того чи того питання, а й докладні вказівки щодо джерел та літератури.
25 червня 1913 р.
І. Сучасна українська колонізація та її історичні зміни; географічні умови; український етнічний тип
Нашим завданням є відтворення в головних рисах історичного розвитку українського народу або, точніше, тих етнографічно-політичних груп, з яких протягом століть поступово формується те, що ми розуміємо тепер як український народ, який інакше називають «малоруським», «південноруським», «русинським» чи просто «руським» (як він до останнього часу, за старою традицією, називався й навіть тепер іще зветься в Галичині). Ця різнорідність назв не має особливого значення, бо покриває поняття, зрештою, цілком визначене й зрозуміле, але разом із тим є характерним показником тих історичних змін, які довелося пережити цьому народові.
Його давнє історичне ім’я «русь», «русин», «руський» у період його політичного й культурного занепаду засвоїв великоруський народ, чиє політичне й культурне життя розвинулось на традиціях давньої Київської, Руської держави, і великоруські державні організації – Велике князівство Владимирське, потім Московське – вважали себе наступниками давньої Руської держави з огляду на династичні зв’язки з київською династією та інші сполучні елементи. І от у ХІV ст., коли центр ваги політичного життя зі Східної України пересунувся, з одного боку, у напрямку великоруських земель, а українське державне життя зосередилося в Західній Україні, у Галицько-Волинській державі, ми натрапляємо на назву «Малої Русі» – поки що стосовно цієї останньої. Так, Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, в одній із грамот (1335 р.) титулує себе «князем усієї Малої Росії». Ще частіше трапляється ця назва в грамотах Константинопольського патріархату ХІV ст., де під назвою «Малої Росії» галицько-волинські єпархії протиставлені східним і північним (що залишалися під владою митрополитів «Київських і всієї Русі», тимчасом як галицько-волинські єпархії отримують окремого митрополита). Може, під впливом цієї церковної термінології прийняв згаданий титул і Юрій-Болеслав. Згодом ця назва виходить з ужитку, але коли в ХVІІ ст. українські землі входять до складу Московської держави й виникає потреба відрізнити їх від московських, терміни «малоросійський», «Мала Русь», «Малоросія» набувають офіційного визнання й великого поширення. Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» термін.
Однак серед українського суспільства цей термін не прищепився. Певний час його спеціально вживали щодо офіційної Малоросії, себто областей, які входили до складу Гетьманщини ХVІІІ ст., а на позначення всієї народної стихії й території дедалі більшого поширення набуває термін «Україна», «український». Цю стару назву в пам’ятках києво-галицьких ХІІ—ХІІІ ст. вживали в загальному значенні, на позначення пограниччя, але в ХVІ ст. вона стає спеціальним, власним ім’ям Середньої Наддніпрянщини, яка наприкінці ХV ст. перетворилася на сповнене небезпек, у виняткові умови поставлене пограниччя, що зазнавало постійних татарських нападів. У ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, яке розвивається в гострому протиставленні соціальному й національному укладу Польської держави й зосереджує в собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді і її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями та сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь стали провідною зорею, невичерпним джерелом національної та політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. прибирає назву «українського» для цього нового національного життя. Щоб підкреслити зв’язок нового українського життя зі старими традиціями, це українське ім’я вживали певний час у складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я пов’язували з новим терміном українського відродження та руху. Однак останнім часом дедалі ширше використовують і в українській, і в інших літературах простий термін «Україна», «український» не лише до сучасного життя, а й до попередніх його фазисів, і ця назва витісняє поступово всі інші. А на позначення всієї сукупності східнослов’янських груп, що філологи звуть зазвичай «русскою», доводиться вживати назву «східнослов’янська», щоб уникнути плутанини «русского» у значенні великоруського, «русского» у значенні східнослов’янського і, нарешті, «русского» у значенні українського (як воно ще й досі в повній силі залишається в побуті Галичини, Буковини та Угорської Руси). Така плутанина дає привід до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство останнім часом твердо й рішуче прийняти назву «України», «українського».
У цій неясності та плутаності термінології відображена тяжка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному культурному й політичному житті, хоч кількісно він належить до найбільших народностей Європи. Компактною масою займає український народ велику та плідну територію, а у своїй історії та витворах свого духу він довів видатні культурні здібності, багаті обдарування й право на особливе місце в історичному житті. Розбивши його політичне життя, зануривши його на дно економічного, культурного, а разом із тим і національного занепаду, ці несприятливі історичні умови вкрили забуттям світлі та славні миті його минулого життя, вияви його активності, його творчої енергії й на цілі століття кинули на розпутті політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів його сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національного обличчя, традицій, навіть імені.