Нариси
Шрифт:
Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця - сліпим воно ніколи не світить.
Потім я потопаю в глибінь своєї душі.
Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите - а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас - слухайте - ніколи, ніколи в житті видіти не буду…
Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої - ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили.
11 марта 1902.
СЛОВО
Сьогодні моє свято. Найбільше в моєму житті. 55 років скромної праці на літературному полі. 55-річний ювілей. В голові - сила думок. В серці - невимовні почуття. Багато прожито за сімдесят сім років нелегкого життя. Багато перетерпіла за п'ятдесят п'ять літ на невторованому шляху письменника. Цензура. Заборони. Скільки палких думок лишилось в тайні, не могли до людей дійти. Але і книжки виходили не на широку дорогу: вузькими й тернистими стежками пробивались вони до людей, до читачів своїх, їх перепиняли, їм перетинали шлях, з рук людини виривали.
Тільки тепер осяяв їх ласкавий промінь. Тільки тепер нам милі світлі дні. Дивлюся на все довкола - і скільки справдилось моїх мрій! Омріяна людина щастя відшукала. Для жінки-страдниці, за чиє горе моє серце скипало кров'ю, відкрився світ, розвіялась пітьма. Земля, полита потом, зазеленіла рясно, на ній буяють найпринадніші квіти: освіта, вільна праця, культура для люду, що стільки літ страждав. І книжка - найдорожчим подарунком стала дитині, що матір з роботи жде, тій дівчині, що у прислузі коротала молоді роки, навіть дідові, щоось лише прозрів.
Дорога світла усім людям стала, а ще ясніше вона простелилась для тих, хто творить, пише людям книги. Яка радість, щастя, що мій ювілей святкує цілий край великий, що хвилювання моїх дум і серця до всіх людей Країни Рад дійшли.
Хвилюючись, кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі.
Ольга Кобилянська
м. Чернівці, 25 листопада 1940 р.
СНИТЬСЯ
(Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.)
Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються муравлями на скали, сторожать, сіють гарматними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною землею другі. Інші знов клубляться кривавою масою і не підоймаються більше. Ще інші позаховувалися бурсуками в нори, між лісною деревиною, що усипляє їх в голоді й холоді своїм довічним шумом, стрясаючи на них святочну одіж, білий іней, а з тим надихує і вічний сон, доки не подеревіють на раннім або північнім морозі, стоячи на чатах. Тут під побілілою від інею смеречиною, там невеликою громадкою, волочучися крізь снігову імлу насилу, щоб обопільно з ворогом стрінутися і поглянути на себе дикими, ненависними поглядами, а відтак. Але нащо вам це все знати?
Одним словом - ми ще не готові.
Але - ми вернемося, ми вернемося.
Як все втихне, влетить між нас білий кінь без сідла й їздця, з розірваними в поспіху, а від бурхливого дихання закривавленими ніздрями й піднявши голову вгору - заірже. Ми вернемося. Скільки? Побачите.
І не всі ми враз прийдемо.
І неоднаковим кроком. І не одною дорогою.
Ах, не одною дорогою і неоднаковим кроком.
Коли ми прощалися і відходили, чула земля на собі силу, відвагу, жвавість і рівні кроки; чула неначе один крок. Всі ми були, як один; одна цілість, одна цінність. А земля тоді була ще чорна або й зелена, вкрита хіба золотистими або й зеленими коверцями й килимами. Нагодована нашими руками, пещена нашою дбайливістю, огрівана нашою любов'ю. Але ми вернемося, ми вернемося, лише ми ще не готові. Ще є в нас якась сила, ще вона дійствує - не чуєте нас?.
Не чуєте нас?
Напружіть ваш зір, насторожіть ваші вуха, а переконаєтеся, скільки нас ще є.
Будьте терпеливі,- не перебивайте нам; плач задержіть в собі. А зітхання й молитви не посилайте навздогін за нами. Вони нам перешкоджають і з гробниці серця камінь відвалюють. Або ні, моліться за нас, моліться, десь Христос, він є, змореною тінню волочиться, забагато праці, може, з ніг святих валиться, або, або стріли з оружжя, прости господи. впрост під небеса несе. Земля аж розрита!! Щохвилі пащу роззявляє, пити хоче. Що білого коня дожидається.
(Пристань з жінками й дітьми, що виглядають своїх мужів, батьків і братів).
Всі заслоняють очі руками, бо якась кривава ясність разить їх зір. Худі, змарнілі, пообдирані, постарілі постаті, осяяні кривавим світлом сонця, що клониться до заходу й от-от, здається, зникне з обрію, а замість себе пішле мряку, що, як звичайно, тут же оповиває все в свої сірі серпанки.
Чи не вертаються ще вони? Питаються їх уста, серця, як ще довго ждати їм? Раз, і другий раз, ба й четвертий вже раз опало листя з дерев, знов зазеленіло, і знов білість снігова покрила все. А їх все нема, нема і нема. І молили, й благали, служби гуртами по церквах наймали. Мовчки ждали, потішаючись, хіба нічними снами, привидами мужів, батьків і братів, що ніби десь здалека, з поля, з ровів, з-поміж скель сунули на них з виху-ділими обличчями, з божевільними очима, що бачили червоні страхіття війни, немов понадгризувані дикими звірями, з роззявленими ранами на тілі, одні без рук, другі без ніг, кульгаючи, спотикаючись, падаючи й знов підіймаючись.
– Хто нам ріллю обробить і засіє? Вона все ще не орана!
– жалілися, перекидуючися між собою словами, ніби камінням, так якось твердо та й тупо, і усміхаючись чудним, мовби посліднім усміхом.
– Вона вже поорана й полита, та чорна земля,- загуло щось у воздусі глухо,- без рук ваших чоловіків, батьків і братів.
Грім якоїсь потужної сили заревів понад їх головами й понісся вдаль, полишаючи жах і зойк між жінками й дітьми:
– Вже можна з неї збирати і сівбу. Не догадуєтеся?
– Так, так, догадуємося.
– Одіж забрали, тіло обсіло чорне вороння мухою, а кості, одні білі кості осталися нам. Вдовам, сиротам, а там і землі.
(По часі, знов ті самі, знову благання).
– Вертайтеся вже!!
– залунав з усіх грудей одностайний поклик і станув.- Вертайтеся!
І разом з тим почалося штовхання дітей, що тиснулися до матерів, тут несміло, там упорливо, і плакали, домагаючися хліба. Обмерзлі, почервонілі, дрібні п'ястуки притискали до очей, били матерів в плечі, визиваючи їх грубими словами, караючи за голодові терпіння і за нетоплені хати.