Народжений блискавкою
Шрифт:
V. Життя людське
Едмундо з насолодою обмацував крокви, ізолятори електричної мережі, фанерні стіни великого ящика, який був їхнім житлом. Усе це він бачив колись очима Себастьяна. Але то було інше бачення — майже таке, як на екрані. Едмундо на той час не мав органів дотику, не відчував речей у їхній твердості, пружності. Промінь приносив лише зорове зображення. Органи дотику давали змогу відчути грубувату речовинність предметів. І саме це — а не щось інше — створювало враження живої реальності.
Справді ж бо: якщо позбавити нас органів дотику — чутливих нервів, закладених
Саме так жив Едмундо тоді, коли бачив світ очима Себастьяна. Тепер він брав предмети, зважував їх у долонях, пробував стиснути, зігнути. А Рут сиділа в кутку горища й стежила за кожним його рухом. Життя на острові проклало відчутну межу між учора і сьогодні. З’явилися «до» й «після» — як це буває в дорослих. І хоч Рут лишалася дитиною, але вона вже починала жити спогадами.
— Едмундо! — шепотіла дівчинка. — Я завжди мріяла, що ти прийдеш на це горище. До оцих коліщат. І ми разом будемо гратися.
Але тепер їй не хочеться гратися. Грався лише Едмундо. Принаймні так їй здавалося.
Рут дивилася на його обличчя — і воно дедалі ставало їй ріднішим. Поволі забувалося, що це обличчя виліплене руками Професора. Десь до неї вже приходило розуміння: руки, волосся, обличчя — лише видимі ознаки того «Я», котре лишається для нас невидимим. І не руки, не обличчя заслуговують нашої любові — заслуговує любові невидиме «Я». Важливо, щоб його було за що любити.
Едмундо, обмацуючи коліщата, якими колись бавилася Рут, розмовляв уголос. Чи вона розуміла його? Зараз він цього не знав. Весь поринув у роздуми про велику несхожість двох світів — речовинного й променевого.
— Знаєш, Рут, Сонце творить із самого себе. Так, як люди народжують. Руки йому не потрібні. А у вас без рук нічого зробити не можна. Скільки я б не силкувався створити оці коліщата самим тільки променем, що народжується у моєму мозку, — нічого не вийде. Потрібні руки. Їх треба було виліпити із земних мінералів…
Рут намагалася збагнути все, що він казав, але це їй давалося важко. Вона просто дослухалася до його голосу, вірила, що Едмундо знає значно більше, ніж сам Професор. Їй було затишно від його слів, які по-справжньому розумів лише дідусь Себастьян.
Коли Себастьян повертався на горище, починалися жарти й веселощі. Він хотів навчити Едмундо жити простими радощами, які дарує людині її земне існування. Бути носієм електронної пам’яті — хай навіть пам’яті цілого Всесвіту! — це ще далеко не все. Треба ж бути щасливим! А яке ж то щастя, коли Едмундо навіть для Рут не знаходить слів, котрим належить прикрасити людське життя? Його розум пригнічує надмір інформації. І ніякого досвіду у спілкуванні з людьми. Це дуже велика вада.
Едмундо все ще не міг звикнути до нового життя. Невже він справді став людиною?..
Треба було заробляти на їжу, на одяг. Звісно, все це приходило від Сонця, але приходило через людські руки.
Мірта влаштувала Себастьяна двірником. Старий нездужав, роботу перейняв на себе Едмундо. Його не раз лаяли за невміння. Та хлопець так старався оволодіти своїм нехитрим ремеслом, що гніватись на нього було грішно.
Рут спершу плакала, дивлячись,
Рут ходила в школу. Те, чого там навчали, здавалося Едмундо таким неприродним, як і гроші. Особливо його дивувала наука про всевладну істоту, яку величали богом.
Через те вони ніколи й не говорили про школу.
А Себастьяна все більше непокоїла надмірна серйозність Едмундо.
Старий намагався прищепити хлопцеві почуття гумору. Але й сам Себастьян мав його небагато. Лишалося розвивати в синові бачення прекрасного.
Минуло років зо два. Якось вони виїхали на літо в гірське селище. Після того, як Себастьян повернув додому її викрадену небогу, Мірта на нього мало не молилася. Вона охоче відпускала Рут. Хатинка, недбало складена із сірого каміння, тулилася до прямовисної скелі. Відразу ж за порогом шелестів виноградник. А внизу, в широкому межигір’ї, розбиваючись об уламіки скель, пінилась, вирувала гірська річка. Рут удосвіта будила Едмундо. По крутих крем’янистих стежках вони підіймалися високо в гори. Село ще дрімало в росяному мороці, а тут уже панувало червоно-мідяне сонце.
Мабуть, добре знав Себастьян, як розбудити в Едмундо почуття земної краси. Бо що є прекраснішого, ніж зустріч Сонця в горах?..
Рут, яка дивиться в Сонце, мов у свічадо. Сонце, яке оглядає Рут з батьківською ніжністю, ніби питаючи: ти вмієш бути щасливою, людська дитино? Роса на цупких, приземистих квітах. Кожна росинка повторює цілий світ у його космічній величі…
Едмундо зараз нічого не знає. Бо ні логіка, ні тисячолітня інформація, закладена природою у його «Я», не допоможуть зрозуміти, чому його рука так несміливо шукає руку дівчинки.
Стрепенулась, але руки не вирвала. Тепер він був для неї не полум’яний лицар, що здатний жити лише в мріях. Він був такий, як інші хлопчики, попри всю незвичайність його походження.
— Мені боляче, — сказала Рут з лагідною посмішкою.
Едмундо звільнив її руку. Було прикро, що він усе ще не навчився користуватися пальцями.
— Рут, пробач…
— Та ні! Я пожартувала.
Її сміх, веселі іскорки в зіницях, гра світла й тіней на обличчі, густі зуби, що були рожеві від ранкового сонця, — все це п’янило Едмундо, вимагало якоїсь дії чи, може, незвичайних слів. Не знаючи, що саме його підштовхує, Едмундо підняв важкий камінь і кинув униз. Перестрибуючи через низькорослі чагарники, камінь зник з їхніх очей. Цей вчинок був таким хлоп’ячим, що Рут знову засміялась.
— Ти схожий на Роберто. Це він любить жбурляти каміння. Та ще дарувати дівчатам мишей в акуратних пакуночках. Розгорнеш пакуночок — а мишка стриб, стриб… Ух! Аж зараз моторошно.
— Хто такий Роберто? — ревниво запитав Едмундо.
— Ніхто. Просто хлопчик із сусіднього двору.
Внизу, на ледь помітній стежині, з’явилася людська постать. То був літній селянин, що вів за собою нав’юченого ослика. Мабуть, подорожній не сподівався зустріти будь-кого. Він зупинився, вдивляючись у підлітків, що маячіли на тлі ранкового неба. Хотів було повернути назад, але махнув рукою й пішов далі. Ослик неохоче плентався за ним. Стежка в’юнилася поміж скелями так, що селянинові мимоволі доводилось пройти дуже близько від юних незнайомців.