Нащадки скіфів
Шрифт:
Коротко загарчавши, Діана кинулася на найближчих віщунів. Вона не звертала уваги на їхню зброю, наїжившись, напосідала на них. І знову повторилася вже знайома дивна картина. Віщуни почали злякано відступати. Вони не наважувалися навіть замахнутися на неї кинджалом або мечем. Вони безпорадно відступали, вони перелякано вигукували:
— Поскіна!.. Поскіна!..
Іван Семенович мовив Артемові:
— Діана перервала мотузку, почувши ваш свист. Прекрасно, Артеме!
Справді, на шиї собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.
— Люба наша, мила Діаночко! — радісно сплеснула руками Ліда. —
Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього...
Справді, радіти було передчасно. Знову почувся владний голос Дорбатая. Очевидно, старий віщун передбачив усе, — навіть і можливість появи страшної для його помічників поскіни. Ніщо не могло захопити його зненацька. Він рішуче щось наказав. І становище змінилося. То був уже знайомий прийом.
Знову довгі дротики висунулися наперед. Скеровані проти Діани, дротики не давали їй тепер змоги кидатися на скіфів. Все-таки треба було відступати. Втім, куди?..
Артем хутко озирнувся. Що це?.. Вони перебували вже не в колі мечів і дротиків. За їхніми спинами відкривався прохід до возів і кибиток. Віщуни й мисливці розступилася з одного боку. Утворився своєрідний коридор, з живих стін якого загрозливо стирчали вістря дротиків. Намір Дорбатая, здійснюваний скіфами? був зрозумілий: під загрозою дротиків чужинці мали відступати вздовж цього коридора. Що ждало їх там, в кінці його? Яка нова пастка?
Дротики насувалися. Товариші відступали крок за кроком: Ліда і Дмитро Борисович, за ними Іван Семенович і Артем. Перед самими вістрями дротиків, спиняючись на кожному кроці, відступала відважна собака, прикриваючи відхід своїх друзів.
Тим часом зовсім стемніло. Куди віщуни примушують відступати чужинців?
Знову пролунав голос Дорбатая: що він каже, що наказує?.. Хоч би Варкан переклав, що чекає на них, хай найгірше, але хоча б знати. Проте де ж Варкан?
Артем збентежено озирнувся. Варкана ніде не було!
— Дмитре Борисовичу, ви не бачили Варкана?
— Щойно був тут...
— Він нічого вам не казав?
— Ні...
— Подався кудись, не попередивши нас...
— Що ж я можу вам відповісти, Артеме? Звідки мені знати?..
Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік? Та хіба могло таке статися з прямодушним, сміливим і дружнім молодим скіфом?..
Дмитро Борисович розгублено озирався: він не вірив своїм очам. Нарешті він вагаючись мовив:
— Він не міг злякатись і втекти...
— Це неможливо, — впевнено підтвердила Ліда. — І як ви можете таке подумати про Варкана? Артемчику,
скажи!
— Ні, Варкан не такий, — без вагання ствердив Артем.
— Але де ж він тоді? — спитав Іван Семенович. Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно.
Ніхто не звернув на це уваги, бо скіф, мабуть, вибрав такий момент, коли на нього не дивились. Без Варкана становище ставало зовсім безнадійним.
Полонених підштовхували дротиками все далі і далі. Суворі бородаті обличчя під металевими і шкіряними шоломами та повстяними башликами дивилися на чужинців вороже. Куди поділися ті усміхнені, дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали їх ще кілька годин тому? Підступна промова Дорбатая, отруйне нашіптування впливових багатіїв досягли свого. Залякані
Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала чужинців, що відступали далі й далі під натиском дротиків. Опиратися було безглуздо, це відчував кожен з них. Тільки Діана ще непримиренно гарчала, тільки-но до неї наближалися вістря дротиків, примушуючи її задкувати. Лише це глухе гарчання та ще голос Дорбатая порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.
— Тримайтеся купи, товариші! — нагадав Іван Семенович.
— Вони наче готуються зв’язати нас, — збентежено мовила Ліда.
— Не дамося! Будемо боронитися! — запально відповів Артем.
— Чим? — коротко спитав Дмитро Борисович.
Справді, чим боронитися, чим битись? Якщо раніш у них були кирки, що їх можна було використати як зброю, то тепер єдиною зброєю був хіба що складений кишеньковий ножик Артема. Отож — чим боронитися? Що мав на увазі запальний юнак?..
Артем аж лютував, відчуваючи безпорадність. Найбільше, найболючіше на нього вплинуло загадкове зникнення Варкана. Не хотілося навіть припускати, що Варкан утік. Не такий він здавався Артемові! А коли Варкан не втік, то повинен був перед зникненням щось сказати, якось попередити друзів... — Ах, Варкане, Варкане, невже ти забув навіть про те, що лише сьогодні став побратимом Артема!..
— А ви, Дмитре Борисовичу, доводили, що побратим — більше, ніж кровний брат, — з докором мовив Артем.
Археолог розвів руками й щиро признався:
— Я навіть не знаю, що думати...
— А я все одно не вірю, що Варкан нас кинув! — з викликом заперечила Ліда. — Цього не може бути! Він не може зрадити, це не така людина!
— Тоді де він?
— І чому він нас не попередив? — додав Артем.
Живий коридор закінчувався. Тепер чужинці опинилися поза межами майдану. Тут вони не були вже гостями Гартака: ось чому, мабуть, віщуни за наказом Дорбатая відтіснили їх сюди. Іван Семенович розумів це. Він розумів також, що задум старого віщуна має незабаром здійснитися...
Далеко позаду, десь біля підвищення, просвистіли пронизливу мелодію кістяні дудки. Спалахнули нові десятки факелів. Їх неспокійне полум’я боролося з чорним мороком, який насувався з усіх боків. І від цього невірного, казкового освітлення все здавалося ще загрозливішим. З темряви вихоплювалися то виблискуюче очима вороже бородате обличчя якогось воїна, то дужа рука мисливця, що тримала напоготові гостру стрілу на тятиві лука, то червоний башлик віщуна. Безнадійно, безнадійно... Звідусіль чужинцям загрожує скіфська зброя, хитке полум’я факелів освітлює її — і освітлює віщунів, що наступають, наступають безнастанно... Ось між ними знову з’явилися двоє з мотузками, готові кинутися на чужинців, щоб зв’язати їх...