Нащадки скіфів

Владко Владимир Николаевич

Варкан ще не встиг злізти з коня, як Артем радісно вигукнув:

— Сумки! Він привіз наші сумки, Дмитре Борисовичу!

Справді, через плече Варкана були перекинуті дві похідні сумки. Молодий скіф виконав те, про що просив його Артем. Він таки дістав сумки й приніс їх друзям.

— Дивно: як це Варканові пощастило так швидко розшукати сумки?
– промовив Артем, забираючи від скіфа дорогоцінний вантаж. — Це ж просто чудово! Ну й молодець наш Варкан! Ану, розпитайте його, Дмитре Борисовичу!

— Дуже просто, — скромно відповів Варкан на

запитання археолога. — Вони лежали в кибитці небіжчика Сколота. І про них усі забули, не звертали на них ніякої уваги. Я зустрів моїх хлопців, і вони на моє прохання непомітно винесли їх і віддали мені. Але після того вони не захотіли повертатися назад, бо у них погані взаємини з Дорбатаєм. Адже відомо, що вони були надто дружні зі мною. Отже, я забрав їх до нашого табору. Вони не завадять нам, хлопці вони бойові! А щоб нам не бракувало коней, то ми захопили кількох з табуна Дорбатая. Непогані коні, вони стануть нам у пригоді... І зброї також між іншим взяли по дорозі... це теж не завадить!

— Чудово, чудово, — бурмотів Артем, перевіряючи вміст сумок. — Маємо карбідку, маємо консерви... ну, це ні до чого, їжі в нас і без того вистачає. Так, так... Ось і пістони з шнуром, дуже добре! А де ж динамітні шашки? Вони лежали в сумках!.. Зокрема, вони мусили бути в моїй... де ж вони?..

І він спинився, ляснувши себе по лобі. Ну, звичайно, він сам винний! Ах, нащо він так зробив? Яка неприємність!

— Що таке, Артеме? Знову якась несподіванка? — спитав археолог.

— Та ні, з досадою відповів Артем, — не знайшов, бо тут динамітних шашок нема. Одна сумка — Ліди, в ній їх і не було. Друга — моя, втім...

— Але ж у вашій вони були!

— Так, були, поки я не вийняв їх. Пам’ятаєте, перед тим, як уперше йти на відправу, на змагання з Дорбатаєм? Тоді я взяв з собою кілька пістонів, а динамітні шашки, щоб не було небезпеки, переклав із своєї сумки в сумку Івана Семеновича. Він розпорядився... Там ті шашки й лишились, і мої, і його.

— Погано...

Артем незадоволено крутнув головою:

— Ясно, що нічого хорошого. І треба ж було Варканові захопити саме ці сумки, а не інші... До речі, спитайте в нього, де ті дві?

Варкан знизав плечима: йому не було з чого вибирати. В кибитці Сколота лежали всього дві сумки. їх і взяли його хлопці. Де решта — він не має уявлення.

— Дуже неприємна історія, — похмуро мовив Артем. — Я стільки покладав надій на шашки... це ж була б у нас єдина справжня зброя, бо для нас з вами, Дмитре Борисовичу, всі ці сокири, мечі й дротики щось не дуже зручні, чи не так?.. Відповідної практики не маємо, тренажу, чи що... А де тепер шукати ті дві сумки, і сам не знаю.

Він акуратно зібрав усі вийняті з сумок речі, поклав їх назад, лишивши при собі тільки пістони й шнур.

— Вийшло не так, як мені хотілося. Що ж, давайте опановувати скіфську зброю, Дмитре Борисовичу. Зрештою, це єдине, що ми можемо зробити. Наприклад, як вам подобається оця штука?

Артем вибрав з купи зброї, що привіз Варкан, короткий меч-акінак, перекинув

його з руки в руку:

— Важкуватий! Доведеться довгенько звикати... ану, цю...

Тепер він тримав у руках своєрідну бойову сокиру з вигнутим закругленим лезом.

— Нічого, легше. І тримати її зручніше. Та вибирайте ж і ви, Дмитре Борисовичу, яка вам до вподоби! Ми з вами тепер у такому становищі, що треба вчитись володіти цією зброєю.

Варкан і його товариші, що спочатку зацікавлено спостерігали, як Артем вибирає зброю, тепер не могли стримати сміху. І, ясно, не молодий чужинець викликав сміх. Бо хоча його рухи й не були дуже впевнені, але бойову сокиру він тримав вправно й міцно. Зате старший з чужинців, Дмитро Борисович!..

Насамперед, археолог наче почав серйозну, відповідальну роботу. Він помацав меч, сокиру, спис; тільки лук і стріли лишилися поза його увагою. Він одразу вирішив, що ця зброя потребує багато вміння. Нарешті, Дмитро Борисович остаточно спинився на бойовій сокирі. Окуляри його зловісно виблискували, він вимахував сокирою, ніби націлювався у ворога, краяв повітря наліво й направо, хекав, попльовував у долоні, завдавав удари попереду, потім швидко повертався і відбивав раптовий напад уявного ворога, який підкрадався до нього ззаду... Це було справді надзвичайне видовище!

— Так, так, — схвально промовив Артем, запобігливо приховуючи посмішку, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — так! Не можу сказати, Дмитре Борисовичу, щоб у вас взагалі раніше був надто бойовий вигляд. А з цією сокирою — слово честі, ви справжній воїн! Навіть злякатися можна!..

— І злякаються... І буде-таки з мене воїн... От побачите... — відповів цілком серйозно археолог, не припиняючи войовничих вправ. — Ви мали рацію, Артеме... Час уже й мені брати участь... у воєнних операціях — адже доведеться... визволяти наших...

Нарешті він поставив сокиру біля себе й сів на землю, витираючи рясний піт: вправи з сокирою далися йому взнаки!

— Значить, будемо тепер битися, Дмитре Борисовичу, як справжні скіфські воїни: мечами й сокирами?.. — почав був Артем, але глянув на Варкана й замовк. Молодий скіф раптом став з мечем у руках. Його товариші мовчки прислухалися, теж тримаючи зброю напоготові. Ось Варкая застережливо підвів руку. Що таке?..

Артем не чув нічого, крім звичайного шелестіння листя та щебетання птахів. Мирно, спокійно, нібито все гаразд... Ось лунко тріснула гілка — і знову тихо...

— Що трапилося? — почав було Дмитро Борисович, але Артем ураз приклав палець до губів. Варкан і його товариші безшумно сховалися за дерева. Біля коней лишився тільки один воїн.

Тим часом уже сутеніло. Чи здалося Артемові, чи було це насправді, але Варкан перед тим, як зникнути за деревами, наче на мить спинився, озирнувся і, зустрівши запитливий погляд свого побратима, виразно махнув рукою вниз. Це могло означати тільки одне — наказ лягати на землю. Значить, небезпека...

Артем схопив Дмитра Борисовича за плече й шепнув йому: