Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Слухай, чувак, а де наша тачка? — раптом спитався Тьомик.
— Он там, — я повернувся обличчям до напарника і замріяно тицьнув пальцем йому за спину, — там, де я її залишив. Де ж їй ще бу… бу…
Я раптом зрозумів, що показую пальцем на пусте місце. На вигині серпантину, де я припаркував машину кілька хвилин тому, «Доджа» більше не було.
— Бляха, а де вона справді? — перелякався я.
Я не встиг нічого більше подумати (матюки не рахуємо), як звідкись згори, з того місця, куди вишкрябувався стрімкий вигин гірської дороги, долинув насичений
Подальші події розвивались із просто космічною швидкістю. Я відзначив, як мій напарник сильно-сильно вирячив очі, запримітивши щось вгорі наді мною. І такий жах проступив у тих його викочених очиськах, що у мене навіть не вистачило духу, щоб оглянутися. Затим шум різко припинився. Тьомик аж рота роззявив, а я потилицею відчув, як щось велике, щось, чорт забирай, дуже велике вивалилося з нетрищ, пронеслось над дорогою прямо за моєю спиною і шугонуло вниз у прірву. І лиш тоді я зрештою не витримав і озирнувся.
— Йо-ма-йо, машина!!! — загорлав я, мов ошпарений.
— Гроші!!! — заверещав Тьомик.
Наш славний бронзовотілий «Додж Челленджер», модель 1969-го року, з досконалим і неперевершеним тюнінгом, з «накачаними» бамперами та новеньким спортивним двигуном, а ще з п’ятьма сотнями тисяч песо дона Педро Сесіліо Раміреса у багажнику та з дванадцятьма тисячами доларів Тьомика у бардачкулетів у прірву, перекидаючись, бризкаючи іскрами, збиваючи поодинокі деревця, які відчайдушно чіплялись за майже прямовисний схил на його шляху, і тягнучи за собою цілий клубок ліан та гілля.
Менш, ніж за хвилину, хоча мені той час видався цілою вічністю, авто досягло дна прірви, блиснуло язиками полум’я і вибухнуло, наповнивши ущелину чорним димом. «Бляха, наче в кіно», — пронеслось у голові.
— Що сталося?! — закричав я, схопивши Тьомика за барки так, наче той був винен у тому, що наша машина якимось дивом спочатку піднялась метрів на сорок дорогою, а потім самовільно скочила до урвища акурат над нашими головами.
Тьомик дивився на мене все тим же перелякано-витріщеним поглядом. Я відпустив його і мерщій побіг до повороту. Проминувши шосейний вигин, я поглянув вгору вздовж шляху.
Прямовисний схил гори тепер підпирав дорогу справа, ліворуч, метрів за тридцять від себе, я зауважив прим’яті чагарі — саме там машина з’їхала з шосе. Віддалік, у самому кінці того відтинку шляху, який сполучав два крутих повороти, виднілось кілька опецькуватих фігур, переважно, як я зміг роздивитися, хлопчаків років п’ятнадцяти-шістнадцяти.
Побачивши мене, вони розреготались. Гиготали, скоти, наче папуаси над Чарлі Чапліном. Декілька з них навіть качались на порепаному асфальті, тримаючись за живота.
Я миттю все зрозумів. Оце поки ми з напарником, роззявивши роти, наче два осли, роздивлялися урвище, зграя індіанських сопляків викотила наш «Додж» нагору і пожбурила звідти прямо у прірву.
Притьмом моя кров скипіла, очі заслали гнів і жадоба помсти. Я заревів, мов бик, і помчав на тих зухвалих жовторотиків, бризкаючи іскрами з очей і шмарклями з носа. Я готовий був роздерти їх на шматки. Але на півдорозі мого запалу поменшало рівно вдвоє, а ще через кілька метрів я вже задихався, мулько відчуваючи недостачу кисню й обливаючись потом, наче в сауні. Я все ще намагався бігти, коли один з розбишак підібрав з узбіччя камінь, прицілився і жбурнув ним мені в голову. Він влучив, тварюка, точнісінько в лоба.
Я закричав, вилаявся, за інерцією пролетів вперед ще кілька метрів і гепнувся на розпашілу сірість асфальту, хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег.
Коли я підвів голову, на дорозі нікого не було. Малолітні бешкетники щезли, наче розвіялись за вітром. Я ще раз стиха вилаявся.
Через дві хвилини до мене підбіг Тьомик, теж мокрий, мов хлющ, і важко схилився, спершись руками об коліна.
— Слухай… хух-хух… я сім разів здавав на права, перед тим… хух… як їх купити, — пролепетав він, відсапуючись, — але навіть я знаю… хух-хух… що на гірській дорозі… ху-у-ух… авто потрібно ставити на стоянкове гальмо.
— Та я ж поставив, фуф! — сердито огризнувся я, так само тяжко дихаючи.
— Тоді що там, в дідька… хух… трапилось?
— Фу-фуф, — я витяг з кишені в’язку ключів і труснув нею перед носом Тьомика, — я забув її замкнути, — і ледь не заплакав, згадуючи, як «Додж» котився у провалля.
— Дурень! — схлипнув Тьомик. — Півлимона песо коту під хвіст, хух… Ти хоч знаєш, хто вони? — він кивнув головою туди, де кілька хвилин тому манячили голови неповнолітніх дебоширів.
— Поняття не маю.
— І що тепер робити?
Я оглянув пустельну дорогу. Попеляста тасьма асфальту, вигоріле до білого небо вгорі, тугі кучугури зелені, які з обох боків навалюються на шосейку, і… більше нічого. Дідько, а звідки мені знати, що нам тепер робити? Машини нема, води нема, на руках лишилися тільки кишенькові гроші. Я навіть не знав, де ми тепер знаходимось і як далеко звідціля до найближчого поселення.
Затим я витяг з кишені телефон. На екрані блимало «обмежений сервіс», у лівому верхньому кутку коло антенки не світилося жодної рисочки. Так високо в горах на південному заході Чіапасу мобільний не працював.
— Треба повідомити поліцію! — випалив Тьомик.
— Почнемо з того, що спочатку треба було б добратися туди, звідки можна повідомити поліцію, — обрубав я. — А по-друге, що ти їм скажеш? Індіанці спалили мій «Додж», де лежали півмільйона песо, які ми вкрали у дона Педро, так? — я перевів подих і зрештою опанував себе. — Зловимо попутку, доберемось до якогось селища, а там побачимо…
16:40. Здається, що вся Мексика вимерла, всі мексиканці здохли. Над головами пражить сонце, джунглі гудуть і сичать сотнями незнайомих голосів, але на дорозі, в тремкому розмитому мареві, не видно жодного авто чи хоча б пішого мексиканця.