Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Лишень під вечір нам зустрілася одна єдина машина, та й та їхала зустрічним курсом, спускаючись на північ у долину. Все ж Тьомик, побачивши її, загорлав, мов навіжений, і влігся поперек шосе, спиняючи старезний облізлий пікап.
Вискнули гальма, з-за керма висунувся невисокий кремезний мексиканець, метис, причому, мабуть, зі значно більшою часткою індіанської крові, і почав по-чорному лаятися:
— Est'upidos! [18] Барани туполобі! Вишкварки! А хай би ви гигнулись ще в утробі вашої матері, недоноски! — потім він подумав, мабуть, що ми не тямимо іспанською і смачно виплюнув: — Fucking gringos!
18
Дурні! ( ісп.)
Я
— Perdon, se~nor! [19] Наша coche [20] зірвалася в прірву, ми не знаємо, де ми, кілька годин навмання трюхикаємо дорогою без води та їжі. Ви перший, хто трапився нам за цілий день.
Мексиканець миттєво пом’якшав, простягнув нам пляшку теплої мінералки і запросив до машини.
— Але… нам взагалі-то треба туди, — і я показав рукою в напрямку перевалу, — в Сан-Крістобаль де лас Касас.
19
Пробачте, пане! ( ісп.)
20
Машина ( ісп.)
— Тю, хлопці, але ж Сан-Крістобаль там, — наче насміхаючись, сказав водій, махнувши правицею в іншому напрямі, в якому він їхав.
Ось так ми дізналися, що якби свого часу не завернули, куди не треба, то нічого не сталося б і наш красень «Додж» все ще… Ет, та що там казати, і досі зло бере, як згадую!
— А що тоді там? — підозріло перепитав я, ще раз тицьнувши пальцем угору по дорозі.
Коротун якось трохи розгублено знизав плечима.
— Там? Перевал, за ним гори… джунглі… потім кілометрів триста і Гватемала.
Мій мозок розпух від спеки і тиснув зсередини на черепну коробку. Я вже не міг логічно мислити. Ще трохи, і мені здалося б, що нам усе це примарилось, якби… якби не «Додж», який валявся обвуглений на дні якоїсь ущелини.
— Тоді нам по дорозі, — відсторонено мугикнув я, водій люб’язно махнув рукою, ми з напарником застрибнули в кабіну пікапа.
Ми неспішно спускалися вниз пустинним шляхом. Проїжджаючи повз місце, де «Dodge Challenger» шугонув у провалля, я визирнув з вікна. Внизу виднівся пом’ятий обгорілий корпус, в якому вже не впізнати колишнього спортивного красеня бронзового кольору з перламутровими переливами. Вогнище пригасло, лиш з-під капота сочився ледь помітний просвітчастий димок.
— Ось тут нашу машину зіпхнули до урвища, — почав я, — я навіть встиг побачити тих нелюдів. Їх було п’ятеро чи шестеро, бідно одягнуті і ще зовсім молоді.
Мексиканець ніяк не реагував, наче й не чув мене, аж надто зосереджено стежачи за дорогою.
— Вони зникли там, — я показав на перевал, але оскільки він знаходився високо над нами, вийшло так, ніби я спрямував пальця в небо, — мовби пірнули в хащі. Тому я хотів спитати, сеньйоре, чи не знаєте ви десь тут поряд якогось поселення абощо?
— А, то ви про це… — розпливчасто відповів коротун так, ніби я спочатку казав йому, що нашу машину забрали на небо ангели. — У цих місцях на карті ви не знайдете жодного селища аж до самої Гватемали, — продовжив він, — хоча у джунглях криється ціла купа безіменних сіл та присілків, де живуть нащадки справжніх майя. Вони, як би то сказати, трохи одірвані від світу і не дуже йдуть на контакт з цивілізацією.
— Чому?
— Горяни, сеньйоре… Це як діагноз. Живуть так високо, що століттями їх ніхто не чіпає, нікому нема до них діла. От вони й варяться у своєму соку, практично не змінюючись, лиш раз на місяць спускаючись у Сан-Крістобаль за предметами першої необхідності. Формально — ніби й мексиканці, але я певен, ніхто з них не скаже, хто такий Філіпе Кальдерон [21] .
21
Президент Мексики.
— А хто такий Філіпе Кальдерон? — пошепки спитав я в Тьомика.
— Мабуть, ще один мудак на зразок нашого Педро Сесіліо Раміреса… — відказав мій товариш.
— Швидше за все, ті молодики спустились із Санта-Фе, — правив далі шофер. — Це крихітне поселення, яке розкинулось праворуч від дороги, якраз за перевалом, кілометрів за п’ять від того місця, де я вас підібрав. Воно, схоже, єдине, яке має в цих краях офіційну назву, і то тільки через те, що колись туди провели телеграф. Хоча Санта-Фе — це ім’я, як то кажуть, для галочки, для столичного клерка. Місцеві кличуть його Ісанканак, по-майянському.
— А якого лисого вони скинули в прірву нашу машину? — люто поцікавився я. — Ми ж нічого поганого їм не зробили!
Коротун заусміхався.
— Вони немов діти. Можуть зняти з себе й віддати останню одежину, якщо бачитимуть, що ви бідуєте, нагодують, коли у вас не буде зовсім вже чого на зуб кинути, зате, граючись, зіпхнуть ваше авто у прірву, просто так, повірте, заради забави і зовсім не зі зла. Ви ж самі розумієте, що ті хлопчаки нічого зарані не готували. Побачили покинуте без догляду авто, взялися пхати по дорозі, а потім комусь це, мабуть, набридло, от вони взяли й зіпхнули його, щоб подивитись, як воно прикольно падатиме.
«Ну, ні хріна собі діти, — подумав я. — Хай тільки підвернуться мені, то я їм руки…»
— Так само, граючись, — договорив мексиканець, — вони можуть відрубати ваші голови і засушити над вогнищем як трофеї…
Опівночі ми прибули в Сан-Крістобаль.
Ранок наступного дня.
Настрій кепський, а зі мною таке рідко буває. І справа зовсім не в грошах. Я навіть радий, що ми спекались тих півмільйона. То дурні гроші, добра від них не жди. Просто за місяць, проведений у Мексиканських сполучених штатах, я встиг полюбити наш товстобокий «Додж Челленджер», звикнути до сердитого ранкового бурчання його двигуна, буркотливого скрипу шкіряних крісел, задумливого і разом з тим трохи зверхнього погляду фар. Він був не просто машиною, він став одним із нас, рівноправним учасником нашої компанії, частинкою усіх наших пригод.
О, щоб я тільки не віддав, аби помститися тим вилупкам із Санта-Фе! Та де там…
Тьомик взагалі розкис. У нього почалася сильна депресія. В його очах застиг кислий відчай, він більше не розмовляв зі мною і лиш похмуро мовчав.
Першу ніч ми перечасували на сан-крістобальському вокзалі. Кращих варіантів наразі не було. А на світанні пішли, наче два приблуди, шукати притулок.
Грошей у нас лишилося тільки на те, щоб зняти дві койки у найдешевшому хостелі — одноповерховому будиночку колоніального стилю на околиці Сан-Крістобаля, ген-ген під самими горами.