Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Моє нутро підказувало, що пора йти блювати і лягти спати, однак Тьомик думав інакше. Він схопив мене за комір й підтягнув до себе.
— Слухай, друзяко, а цей мексиканець, по-моєму, доволі симпатичний хлоп, — шепотом почав він, на що я стенув плечима. — Він викликає у мене потужне почуття довіри.
— І що?
— Запропонуй йому, хай покаже нам, де водяться місцеві слони. Попроси, може, він зробить нам еску… ексру… екскрус… тьфу, блін, турне в ареал їхнього проживання!
— Нє, чувак, не буду, — я інтенсивно замахав головою. — Це, мабуть, далеко звідси, і взагалі…
Я хотів доказати «не треба», але тут якось ніби ненароком зазирнув у Тьомикові очі. Переді мною сидів уже не Тьомик, а сирота, який випрошує окраєць хліба, раб, що благає володаря про помилування, Мойсей посеред пустелі з армією голодних євреїв за плечима. І з дробовиком у руках. «Ет, чорти б його забрали, — подумав я, — хай буде так, буде тобі екскурсія!»
— Ну, добре, — пхицьнув я, — тільки для тебе, Тьомо.
Я підвівся, хитаючись, мігрував до столика незнайомця, підсунув собі стільця і всівся. Той, здавалося, не помічав мене, незворушно роздивляючись етикетки на пляшках.
— Кгм… — прокашлявся я і почав: — Сеньйоре, дозвольте вас пригостити випивкою, — я знав, як починати серйозні бесіди з мексиканцями.
Незнайомець чемненько прокашлявся у відповідь і кивнув. Я зробив замовлення офіціантці. Тьомик миттю підсів збоку, після чого я, набравши глибокодумного вигляду, продовжив:
— Ви знаєте, шановний, ми з компаньйоном не тільки бізнесмени, але й ці… дай, Боже, пам’яті… натурщики-любителі…
Мексиканець здивовано звів брови.
— Ой, нє, — похопився я, — я мав на увазі натуралісти-любителі. І ми, знаєте, настільки любителі, що ще ні разу не бачили на власні очі оту вашу славетну Лоходонту юкатанську.
— О, ви багато пропустили, сеньйори, — вставив інтелігент, багатозначно прицмокнувши.
— Таки так, — погодився я, — ми це усвідомлюємо, і саме тому хотіли б дізнатися, де саме можна подивитись на мексиканських слонів наживо, так би мовити, у дикій природі. Може, ви нам якось підсобили б? Влаштували б, так би мовити, невеличку екскурсію…
— Я б із задоволенням, — індиферентно пробубонів мексиканець, — це тут зовсім поряд, сьогодні, кажуть, хтось навіть бачив недалеко за містом великого самця. Чесно кажучи, вам це місце будь-який місцевий хлопчак покаже.
Я окинув бар затуманеним поглядом. Хлопчаків не було. Коли повернув голову назад, Тьомик уже благально склав руки на грудях і вп’явся у мене знетямленими очиськами. Я уважно оглянув Тьомика — мій внутрішній голос горлав, аж захлинався, попереджаючи, заклинаючи не робити цього, — але я сказав:
— Сеньйоре, ми хочемо, щоб ви показали нам слона просто зараз.
— Сьогодні вже пізно…
— Ми заплатимо вам!
Інтелігент ще разок бухикнув, по-інтелігентськи прикрившись долонею, і запитав:
— Скільки?
— Даю сто песо… Ні? Добре, сто п’ятдесят!
Мексиканець скептично метельнув головою, зблиснувши у півтемряві лукавими зіницями.
— Назвіть свою ціну! — нетерпляче випалив я.
— Ну, скажімо, за триста я був би згоден прогулятися з вами й подивитися на слонів.
Я запитально глипнув на Тьомика.
— Я згоден навіть на тисячу, — зціпивши зуби, прошепотів він, а я тоді, пригадую, подумав, що, якщо у Мексиці таки існують слони, то Тьомик ще до півночі настріляє цілий табун. Ніяк не менше.
— Згода, — відказав я інтелігенту, — Триста песо. Але гроші отримаєш не раніше, аніж ми побачимо першого слона.
Мексиканець кивнув. Ми з Тьомиком хряпнули ще по одній — на коня (той Хосе Куерво, курва, таки файну текілу жене), а потім, хитаючись, наче на палубі сейнера в семибальний шторм, вийшли на вулицю. І тоді я, який випив на одну стопку менше за Тьомика, висловив останню розумну фразу на той вечір:
— А на хріна нам слон, чувак?
— Продамо, — безапеляційно заявив Тьомик. — А виручку… г-гик… пійсят на пійсят.
Я прикинув, скільки може коштувати один слон, навіть якщо його просто пустити на м’ясо. Ну, нормально, думаю.
— Добре, — кажу, — поїхали!
Відтак ми втрьох запхалися у куций хетчбек, мексиканець всівся за кермо, оскільки був найменш налиганим з усіх нас. Мотор сонно зачахкав, розганяючи вечірню тишу Мериди, і ми пірнули у темряву вуличок поміж сплячими кварталами.
Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по-моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.
— Далі доведеться трохи пройтися, — сказав мексиканець.
— О’кей, — сказали ми і вивалились з машини.
Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla [35] ».
35
«Потоки Мійя» — одне з найбільш відвідуваних туристами місць у Мериді — великий зоопарк (150 видів тварин), влаштований у вигляді природного парку.
— Що то таке? — спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.
— Не зважайте, — похапцем мовив інтелігент. — Ходімо, а то слон може втекти.
Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.