Навколо світу за вісімдесят днів
Шрифт:
Потяг стояв перед семафором, червоний сигнал якого перепиняв шлях. Машиніст і кондуктор, що теж спустилися на насип, про щось жваво сперечалися з колійним обхідником, якого начальник сусідньої станції Медисин-Боу відрядив назустріч поїзду. Дехто з пасажирів також устряг у суперечку. Серед них був і полковник Проктор; він, як завше, голосно говорив, підсилюючи слова наказовими жестами.
Наблизившись, Паспарту почув, як сторож казав:
— Проїхати неможливо! Міст через Медисин-Боу хисткий і не витримає ваги потяга.
Підвісний міст, про який ішлося, з’єднував береги потоку за милю звідти. За словами колійного обхідника, він ось-ось упаде, бо порвалися кілька тросів, на яких він висів. Обхідник не перебільшував, стверджуючи, що міст не витримає ваги поїзда. Варто зауважити, що коли вже безтурботні американці стають обережними, то лише безумець не наслідуватиме їхній приклад.
Не наважуючись повідомити містерові Фоґґу про останні події, Паспарту слухав, зціпивши зуби, з кам’яним, як у статуї, обличчям.
— Ще цього бракувало! — кричав полковник Проктор. — Сподіваюся, ми не залишимося пускати коріння в снігу!
— Полковнику, — звернувся до нього кондуктор, — на станцію Омаха надіслали телеграму з проханням направити зустрічний поїзд, та він навряд чи прийде в Медисин-Боу раніше, ніж за шість годин.
— Шість годин! — вигукнув Паспарту.
— Так, — підтвердив кондуктор, — і за цей час ми тільки-но встигнемо пішки дійти до станції.
— Пішки! — хором зойкнули всі пасажири.
— А далеко йти до цієї станції? — запитав один із них.
— Це за дванадцять миль, по той бік річки.
— Дванадцять миль по снігу! — голосно обурився Проктор.
Полковник вибухнув градом прокльонів, лаючи на чому світ стоїть залізничну компанію й кондуктора. Розлютований Паспарту ладен був учинити так само. Тепер перед ним постала перепона, яку не здолати навіть усіма банківськими білетами його пана.
Втім, незадоволені були всі: крім запізнення, вони мали пройти пішки такий довгий шлях рівниною, засипаною снігом. Біля потяга здійнявся ґвалт, залунали гучні вигуки й крики, які, природно, могли б привернути увагу Філеаса Фоґґа, якби цього джентльмена не поглинула гра.
У всякому разі, треба було доповісти про ситуацію, і Паспарту, похнюпившись, подався був до вагона, аж раптом машиніст поїзда, справжній янкі на прізвище Форстер, зауважив:
— Панове, мені здається, є можливість проїхати!
— По мосту? — запитав один із пасажирів.
— Так, по мосту.
— На нашому потязі? — поцікавився полковник.
— На нашому потязі.
Паспарту зупинився й нашорошив вуха.
— Але ж міст може впасти! — застеріг кондуктор.
— Байдуже, — відповів Форстер. — Я гадаю, якщо пустити поїзд на максимальній швидкості, є певні шанси проскочити.
— Хай йому біс! — вихопилося в Паспарту.
Однак декому з пасажирів ця пропозиція сподобалася. Особливо вона припала до душі полковникові Проктору. Цей нерозсудливий чоловік вважав план машиніста цілком здійсненним. Він навіть нагадав, що деякі інженери взагалі пропонували обходитися без мостів, пускаючи поїзди через річки на граничній швидкості. Зрештою всі пасажири, зацікавлені у швидкій переправі, пристали на бік машиніста.
— П’ятдесят шансів за те, що ми успішно переїдемо!.. — вигукнув хтось із них.
— Шістдесят! — перебив його інший.
— Вісімдесят!.. Дев’яносто зі ста!..
Паспарту оторопів: хоча він і сам був готовий на все, аби тільки переправитися через Медисин-Боу, але така спроба здавалася йому надто вже «американською».
«Усе ж можна зробити значно простіше, а вони про це й не думають!» — міркував він і звернувся до одного з пасажирів:
— Пане, спосіб, запропонований машиністом, здається мені ризикованим, проте…
— Вісімдесят шансів! — відповів пасажир і відвернувся.
— Я це знаю, — провадив Паспарту, звертаючись до іншого джентльмена, — та варто лише подумати…
— Нічого думати! — відповів американець, знизуючи плечима. — Адже машиніст гарантує можливість переїзду!
— Звичайно, але обачніше… — не вгавав Паспарту.
— Що?! Обачніше! — заволав полковник Проктор, якого це випадково почуте слово вивело з себе. — Вам же кажуть: на граничній швидкості! Розумієте? На граничній швидкості!
— Я знаю… Я розумію… — повторював Паспарту, якому не давали закінчити думку. — Але було б ліпше, раз вам не подобається слово «обачніше»…
— Що? Як? Чого він лізе зі своїм «ліпше»?! — закричали зусібіч.
Бідолашний не знав, кому відповідати.
— Ви що, боїтеся? — запитав полковник Проктор.
— Я боюся?! — обурився Паспарту. — Ну гаразд! Я доведу вам усім, що француз не боязкіший за американця!
— По вагонах! По вагонах! — закричав кондуктор.
— Так! По вагонах, — повторив Паспарту, — по вагонах! І якомога швидше! Проте мені ніхто не заборонить вважати, що було б розумніше спочатку перейти по мосту пасажирам, а вже потім пустити поїзд.
Та ніхто так і не почув цього мудрого зауваження, котре однаково не визнали б справедливим.
Пасажири повернулися у вагони. Паспарту зайняв своє місце, не сказавши нікому про те, що сталося. Гравці були цілком захоплені вістом.
Пролунав пронизливий свисток локомотива. Машиніст дав задній хід, відвів потяг майже на цілу милю назад, відступаючи, ніби стрибун, що хоче якомога більше розігнатись.
Потім пролунав другий свисток, і потяг помчав уперед; він ненастанно набирав швидкість, поки вона не досягла крайньої межі; чути було тільки ревіння локомотива, поршні якого робили двадцять ходів за секунду, колісні осі димілися, незважаючи на добре змащення. Поїзд гнав зі швидкістю сто миль за годину — він летів, ледь торкаючись рейок. Швидкість ніби зменшувала його вагу.