Навколо світу за вісімдесят днів
Шрифт:
— Ох і сказиться ж він!
Справді, за кілька хвилин у веремії криків і прокльонів у рубку влетіла бомба. Цією бомбою був капітан Спіді. Бомба явно готова була вибухнути.
— Де ми?! — з порога загорланив капітан, захлинаючись люттю. Складалося враження, що доброго капітана зараз ухопить апоплексичний удар. — Де ми?! — повторив він, багряний од гніву.
— За сімсот сімдесят миль від Ліверпуля, — відповів містер Фоґґ із непорушним спокоєм.
— Пірат! — прохрипів Ендрю Спіді.
— Я наказав покликати вас, пане…
— Морський розбійник!
— …щоб просити вас продати мені корабель, — продовжував Філеас Фоґґ.
— Ні! Тисяча чортів, ні!
— Річ у тім, що я змушений буду спалити його.
— Спалити мій корабель?!
— Так, принаймні дерев’яні частини, тому що в нас не вистачає пального.
— Спалити мій корабель! — заволав капітан Спіді, втративши здатність до чіткої мови. — Корабель вартістю п’ятдесят тисяч доларів!
— Ось вам шістдесят тисяч, — відповів Філеас, простягаючи капітанові пачку банківських білетів.
Це магічним чином вплинуло на Ендрю Спіді. Жоден американець не може байдужо дивитися на шістдесят тисяч доларів. Капітан умить забув свій гнів, ув’язнення й ненависть, якою горів до Філеаса Фоґґа. Судну було вже двадцять років. Тож таку угоду треба було вважати знахідкою!.. Бомба вже не могла вибухнути — Філеас Фоґґ вирвав із неї ґніт.
— А залізний корпус нехай залишиться мені… — сказав капітан, значно м’якшим тоном.
— Так, корпус і машина. Згодні?
— Згодний.
І Ендрю Спіді вирвав пачку банкнот із рук Філеаса Фоґґа, перелічив їх і запхнув до кишені.
Під час цієї сцени Паспарту весь сполотнів. Фікса ледь не вхопив удар. Витрачено близько двадцяти тисяч фунтів, а цей Фоґґ ще віддає власникові судна корпус і машину, тобто майже все, що є вартісного в судні! Щоправда, викрадена з банку сума становила п’ятдесят п’ять тисяч фунтів!..
— Не дивуйтеся, — сказав містер Фоґґ Ендрю Спіді, коли той сховав гроші. — Я втрачу двадцять тисяч фунтів стерлінґів, якщо не прибуду до Лондона двадцять першого грудня о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора. А через те, що в Нью-Йорку я спізнився на пакетбот, і ви відмовилися везти мене в Ліверпуль…
— І дуже добре зробив, п’ятдесят тисяч чортів! — вигукнув Ендрю Спіді. — Бо я заробив принаймні сорок тисяч доларів! — Потім він спокійніше додав: — Знаєте що, капітане…
— Фоґґ.
— Безперечно, капітане Фоґґ, у вас є щось від янкі!
Після цих слів, які він уважав компліментом, Ендрю Спіді хотів був вийти, але Філеас Фоґґ зупинив його:
— То тепер корабель належить мені?
— Звичайно, — від кіля до клотиків, але, ясна річ, тільки «дерево»!
— Гаразд. Накажіть розібрати всі внутрішні перегородки і топіть ними.
Можна собі уявити, скільки знадобилося сухого дерева, аби підтримувати достатній тиск пари. Цього дня рубка, каюти, нижня палуба — усе пішло в паленище.
Наступного дня, 19 грудня, спалили рангоут [30] і його запасні частини. Знесли щогли й розрубали їх сокирами. Екіпаж працював із неймовірним завзяттям. Паспарту рубав, різав, пиляв — словом, трудився за десятьох. Здавалося, руйнівний дух пронісся над кораблем.
Назавтра вранці, 20 грудня, фальшборт [31] і всі надводні частини судна, а також більшу частину палуби було спалено. «Генрієтту» так обкарнали, що та скидалась на плавучий понтон.
30
Рангоут — дерев'яні балки, призначені для несення вітрил.
31
Фальшборт — бортова частина палуби.
Того дня стало видно ірландський берег і маяк Фастенет.
Однак о десятій годині вечора судно було лише на траверсі Квінстауна. Щоб прибути в Лондон, у розпорядженні Філеаса Фоґґа залишалося всього двадцять чотири години. За цей час, навіть ідучи на максимальній швидкості, «Генрієтта» могла досягнути лише Ліверпуля. А у відважного джентльмена вже не було чим підтримувати пари!
— Мені вас справді шкода, пане, — сказав капітан Спіді, який перейнявся планами містера Фоґґа. — Все проти вас! Ми ще тільки у Квінстауні.
— А! — зауважив містер Фоґґ. — То це його вогні?
— Так.
— Можемо ми ввійти в гавань?
— Не раніше, ніж за три години: тільки під час припливу.
— Що ж, почекаємо, — спокійно відповів містер Фоґґ. Дивлячись на його обличчя, не можна було сказати, що він має намір почати останню битву з ворожою долею!
Квінстаун — невеликий порт на ірландському узбережжі, де трансатлантичні пароплави вивантажують пошту зі Сполучених Штатів. Звідти кур’єрськими потягами її доправляють у Дублін, а потім на швидкоплавних кораблях перевозять у Ліверпуль, таким чином на дванадцять годин випереджаючи найшвидші пакетботи океанських компаній.
Ось ці дванадцять годин, що їх у такий спосіб викроює американська пошта, хотів виграти й Філеас Фоґґ. Замість того щоб прибути на «Генрієтті» у Ліверпуль наступного дня ввечері, він мав намір потрапити туди опівдні а, отже, приїхати в Лондон до восьмої години сорока п’яти хвилин вечора.
Близько першої ночі під час припливу «Генрієтта» увійшла в порт Квінстаун, і Філеас Фоґґ міцно потис руку капітана Спіді, що залишився на своєму обдертому судні, яке, однак, коштувало щонайбільше половину тієї суми, яку він за нього вже отримав.
Пасажири висадилися на берег. У цю хвилину Фікс пережив найсильніше бажання заарештувати містера Фоґґа. Проте він цього не зробив! Чому? Яка боротьба точилася в ньому? Чи змінилася його думка про містера Фоґґа? Чи зрозумів він, нарешті, що помилявся? Так чи інак, але Фікс не попрощався з нашим джентльменом. Разом із ним, місіс Аудою і Паспарту, який ще не встиг перевести дух, він о пів на другу ночі сів у Квінстауні в потяг, на світанку прибув у Дублін і одразу ж пересів разом з усіма на один із поштових пароплавів. Справжній сталевий таран був оснащений такою потужною машиною, що міг нехтувати хвилями і прорізував їх наскрізь.