Найкраще в мені
Шрифт:
Він знов думав про неї: що вона робить, де живе, з чого складається тепер її життя. Звісно, вона вийшла заміж, і він намагався уявити собі чоловіка, якого вона могла обрати. Він добре знав її, але уявити, як вона сміється чи спить із кимось іншим, йому було важко. Зрештою, це не було важливо. Від минулого можна втекти тільки у щось краще, і він розумів, що саме так вона й вчинила. Здавалося, так можуть чинити всі. В усіх були розчарування, усі про щось шкодували, усі хоч раз, але помилялися. Та мало хто помилявся так, як Довсон, і це тавро лишиться на ньому довіку. Він знов згадав про родину доктора Боннера, якій завдав стільки болю.
Дивлячись на воду, він раптом збагнув,
Він був тут зайвим. Він розумів, чому Так просив юриста сконтактувати з ним після своєї смерті, та не розумів, чому Так конче вимагав особистої Довсонової присутності. Від тієї телефонної розмови і дотепер він крутив це в голові і так і сяк, однак відповіді на своє питання не знаходив. Так жодного разу не просив його приїхати: як ніхто інший, він знав, з яким тяжким серцем Довсон полишив це місце. Сам Так до Луїзіани не їздив, і хоч Довсон писав йому, відповіді надходили нечасто. Він заспокоював себе тим, що, певно, Так мав причини відповідати на одного листа з декількох, і якими б не були ті причини, осягнути їх Довсон не міг.
Він уже хотів було повертатися до авто, як раптом помітив знайоме мерехтіння на периферії зору. Він повернувся в пошуках його джерела, та марно, і вперше після вибуху волосся на його потилиці стало сторчма. Там щось було, там щось є, здалося умить, навіть якщо він не може його бачити. Сонце сідало, його промені миготіли на поверхні ріки, змушуючи його мружити очі. Він підвів руку до чола, прагнучи захиститися від світла, й став вивчати приплав. Він бачив напівроздягненого літнього чоловіка, який разом з дружиною підтягував човна до стапеля. Неподалік від доку був ще один голий до пояса чоловік, що колупався в двигуні. Він бачив ще кількох людей: пару середнього віку, яка метушилася на палубі яхти, групу молодиків, що розвантажували холодильник після дня на воді. Далі він побачив човна, який саме відходив від приплаву, сподіваючись спіймати вечірній бриз. Усе виглядало звично. Він уже готовий був піти геть, коли раптом помітив чорнявого чоловіка у синій штурмівці, який витріщався на нього. Довсон опустив руку, і чоловік повторив його рух, наче відображення у люстрі. Довсон відступив назад, і незнайомець – так само. Йому перехопило подих, серце калатало як скажене.
Цього насправді нема. Цього не може бути.
У контровому світлі риси чоловікового обличчя неможливо було розгледіти, і, незважаючи на освітлення, Довсон був певний, що знову бачить чоловіка, який являвся йому спершу посеред океану, й потому – на рятувальному судні. Він кліпнув очима, намагаючись сфокусуватися. Коли очі пристосувалися до освітлення, він побачив на приплаві лише стовп із прив’язаними до верхівки потертими линвами.
Побачене глибоко стурбувало Довсона, і він раптом відчув необхідність поїхати до Така просто зараз. Багато років тому гараж був для нього прихистком, і він ураз пригадав, яким спокоєм наповнювало його те місце. Йому конче не хотілося жодних балачок, котрі неодмінно супроводжували поселення до номера: він хотів лишитися на самоті, щоби скласти докупи побачене. Одне із двох: або струс був сильнішим, ніж вважали лікарі, або вони мали рацію щодо стресових ситуацій. Рушивши до шосе, він вирішив навідатися до лікаря після повернення до Луїзіани, хоча побоювався почути від них те саме, що й раніше.
Він гнав подалі неприємні думки, опустив скло і вдихав землистий запах сосен та солонуватої води, коли їхав крізь ліс. За кілька хвилин він з’їхав на дорогу до Такової ділянки. Брудна ґрунтівка, далі поворот, і от уже й Таків будинок, перед яким, як не дивно, було запарковане чиєсь «БМВ». Він знав, що воно не Такове: по-перше, занадто чисте, а по-друге, старий у жодному випадку не придбав би іномарки – не через те, що не вірив би у її якість, а просто через те, що не мав метричних інструментів, аби полагодити. Крім того, Так завжди надавав перевагу вантажівкам, особливо тим, що випускалися в 1960-х. За довгі роки він устиг придбати й відлагодити їх із півдесятка – їздив на них, доки не знаходився перший-ліпший покупець. Його завжди цікавив радше процес реставрації, а не гроші.
Довсон зупинився поряд із «БМВ» й вийшов з авто, здивований тим, як мало змінився будинок. Навіть коли Довсон жив тут, дім Така виглядав розвалюхою. Таким він був і тепер: тут і там видніли недоробки й недоглядки. Аманда колись навіть подарувала Такові вазона, щоби якось прикрасити ґанок, і той вазон досі стояв у кутку, хоч квіти в ньому давно вимерли. Він згадав, як вона раділа й хвилювалася, коли вони дарували вазона Такові, хоч старий не дуже розумів, що з ним робити й де прилаштувати.
Довсон оглянув ділянку перед будинком, помітив білку, що майнула по гілках кизилового дерева. Десь високо у гіллі скрикнув кардинал, а поза тим місцина видавалася покинутою. Він обійшов будинок, прямуючи до гаража. Там було не так спекотно, сосни затуляли сонце. Вийшовши з тіні, він помітив жінку, що стояла в гаражі й оглядала останнє класичне авто, над яким працював Так. Спершу вирішив, що вона з юридичної контори, і уже майже вигукнув привітання, аж раптом жінка повернулася до нього обличчям. І Довсон уже не міг вичавити із себе ані слова.
Навіть здалеку вона виглядала красивішою, ніж він пам’ятав, і деякий час – який здався йому вічністю – він не міг відшукати слів. Він збагнув, що це знов може бути міраж, галюцинація, повільно стулив і розтулив повіки, і усвідомив, що помиляється. Вона насправді була тут, у прихистку, який колись належав їм обом.
І в ту мить, поки Аманда дивилась на нього крізь роки, він несподівано усвідомив, чому Так вимагав його повернення додому.
4
Ані він, ані вона не могли поворухнутися чи промовити бодай слово, доки спантеличення поступово переростало у впізнавання. Першим, що спало на думку Довсонові, було те, наскільки живою вона була в порівнянні із його спогадами про неї. Її волосся вигравало на вечірньому сонці золотавою міддю, а блакитні очі навіть здалеку заворожували глибиною. Та що довше він роздивлявся, то більше помічав відмінностей. Риси її обличчя втратили м’якість юності. Вилиці виступали гостріше, очі, обрамлені тоненькими зморшками, здавалися більш запалими. Та він бачив, що час поставився до її краси більш ніж поблажливо: з часу їхньої останньої зустрічі вона остаточно перетворилася на зрілу, дивовижно красиву жінку.
Аманда, зі свого боку, теж намагалася усвідомити, кого бачить перед собою. Пісочна сорочка по-простому заправлена у випрані-перевипрані джинси, і таке вбрання підкреслювало його досі стрункі стегна й широкі плечі. Посмішка його лишилася такою ж, як колись, а волосся він тепер носив довшим, ніж в юності, і на його скронях вона помітила сиві пасма. Його темні очі лишилися такими самими неможливо виразними, якими вона їх пам’ятала, але тепер у його погляді вона могла простежити обачність, притаманну тим, чиє життя виявилося важчим, аніж вони сподівалися.