Не вбивай

Лепкий Богдан

Гетьман слухав уважно. Деякі речення казав собі перечитати вдруге, ніби лист виучував напам'ять.

— От чого жадає від мене моя кума, княгиня Дольська! Дрібниця, тільки зажмури очі й лети стрімголов у пропасть. Для такої гарної жінки ти повинен це зробити. Відколи Єва Адама спокусила, жінка і спокуса — одно. Та не збився ще з глуздів Мазепа… Спали цей лист, Пилипе.

Орлик взяв лист княгині, пішов до коминка і спалив його. Тільки трохи сірого попелу осталось.

— Спасибі! — сказав гетьман і задумався. В руках обертав лист від Станіслава.

— З розумом борюся, — почав, — чи посилати цей лист цареві, чи ні. Вранці порадимося, а тепер іди

в свою квартиру і молися Богу, да «яко же хощеть, устроїть вещ!» Може, твоя молитва догідніша, ніж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що як би я не рішився, не для власної користі рішуся, а для вас усіх, для жінок і дітей ваших. Що заприсяг колись, при тім і нині стою. Доброї ночі тобі.

Простягаючи на прощання руку, привітно всміхнувся.

«Година духів минула, спи спокійно. Ще живий гетьман Мазепа!»

Як п'яний, переходив Орлик гетьманські покої. Перед останніми дверима щось чорне висунулося з кута.

— Пішов геть! — гукнув Орлик на гетьманського карла. — Снується то, як тінь, і людей лякає!.. Підслухував?

Карлик відскочив від нього.

— Честь не все ходить з ростом у парі. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловіка може бути велика честь, і навпаки. Ніколи я не хитався у собі, чи маю панові мому вірно служити, чи ні.

— Служба службі не рівна.

— А слуга слузі. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службі річ, а в характері. Можна служити і бути паном, а можна не мати ніякої служби і бути слугою; що кому пан Біг дав.

— Чого ж ти хочеш від мене?

— Хотів спитати, чи здоровий пан гетьман.

— Піди й подивися.

— Нині ні. Ви ж казали, що я тінь. Тінь мусить мати

світло, а нині світла нема — темрява. Підіжду до завтрішньої днини. Мені ще час, але декому спішно. Низько кланяюся генеральному писареві і бажаю йому спокійної ночі, доброї ночі, тихої ночі! Оревоар!

Як тінь, шулькнув у сіни і побіг до своєї кімнатки. «Цей чорт ніби у душі чоловікові читає», — погадав собі Орлик, і йому соромно зробилося перед самим собою. Він же належав до тих, що всіми способами старалися вплинути на гетьмана, щоб він пірвав з Москвою. І ось тепер, коли це має статися, він настрашився свого власного бажання… Кому він служить, гетьманові, цареві чи справі? Яке ж тут тоді може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого від других хотіти?..

Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: «Молися Богу, да яко же хощеть, устроїть вещ».

Пішов на свою кватиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря.

ТАЙНА

Коли Орлик на другий день уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стіс паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.

Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьмані не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.

Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фавста. Тільки не про дівчину тут річ, а про державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis [13] , — пригадав собі Орлик.

Лист з печаткою Stanistaw Krol [14] , розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє «да устроіт Господь вещ, яко же хочете, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мрякою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.

13

Георгій фауст Гайдельберзький півбог (латин.).

14

Станіслав король (пол.).

Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. «Можна служити, як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері».

Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, шо і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Що б не було — служити рідній справі, і тільки їй. «Судно без дна, жизнь без ідеї», — гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.

Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. «Гарно», — і поклав свій підпис.

— Як же ти спав, Пилипе? — спитався по-товариськи. — Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно недобре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний… Сідай!

Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині. перебувши ніч на боротьбі з собою, Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.

Не в службі сила, а в характері.

— Досі я, — почав гетьман, вдивляючись у свого канцлера, — досі я не зважився сказати тобі свою велику тайну. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному життю грає велику ролю. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так це нелегко. От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої» наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти неспосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вражлива й обиддива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чину людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш — за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не лишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме, що не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчизна з військом Запорожським не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як другі державні народи. Коли ж. я роблю це ради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бог у Тройці Святій і Єдиній і безневинно понесені страсті Христовії