Нетопир
Шрифт:
На цьому лист уривався — ані підпису, ані дати.
На прощання Харрі вдячно потиснув Робертсону руку, а той із співчутливим уклоном сказав, що Інґер була гарна дівчина і чудова квартирантка, авжеж, справжня окраса всього будинку, а може, й усіх будинків в окрузі, хто знає?
Від Робертсона тхнуло пивом, язик йому плутався. Дорогою до хвіртки поліцейські почули слабке скавучання: з трояндових кущів за ними стежило двійко переляканих очей.
Вони вирішили закусити в багатолюдному в’єтнамському ресторані в бухті Дарлінґ. Там було повно азіатів — судячи з усього, завсідників: з офіціантом вони розмовляли незрозумілою мовою з неймовірним
— Схоже, вони час від часу вдихають гелій, щоб розмовляти, як Доналд Дак, — сказав Харрі.
— Не любиш азіатів? — поцікавився Ендрю.
Харрі знизав плечима.
— Любиш — не любиш. Сам не знаю. Скажімо так, у мене немає причин їх не любити. Начебто чесні, працьовиті люди. А ти що скажеш?
— Багато азіатів хочуть переїхати до Австралії, але далеко не всім подобається тут жити. Я проти них не виступаю. Як на мене, нехай приїздять.
Харрі здалося, що він зрозумів підтекст: «Однаково мій народ уже втратив цю землю».
— Менше року тому азіатам і мріяти не доводилося про те, щоб отримати тут посвідку на проживання — власті по змозі намагалися зберегти країну для білих. Офіційно — щоб уникнути великих міжнаціональних конфліктів, адже спроби «асимілювати аборигенів у соціум» обернулися, м’яко кажучи, невдачею. Але потім японці запропонували свої інвестиції, і власті заспівали по-новому. Раптом виявилось, що не можна ізолюватися від світу, а треба все ділити із сусідами. Найближчий наш сусід — Азія. Незабаром Японія стала основним торговельним партнером Австралії, обігнавши США і Європу. Японські компанії почали будувати готелі уздовж Золотого берега аж до Брісбена. Тепер там японські директори, кухарі й адміністратори, а австралійцям дісталися місця покоївок та помічників офіціанта. І протесту з їхнього боку чекати вже недовго. Кому ж сподобається бути на побігеньках у власній країні?
— І твоєму народові це не подобається, так?
Посмішка Ендрю стала жорстокою:
— Європейці ніколи не просили у аборигенів посвідки на проживання.
Харрі поглянув на годинник. До відкриття бару «Олбері», де працювала Інґер Холтер, залишалося не більше двох годин.
— Ти не хочеш спочатку заїхати додому? — запитав він.
Ендрю похитав головою.
— Кого я зараз там знайду, крім себе?
— Зараз?
— Еге ж. Це «зараз» триває вже десять років. Я розлучений. Дружина живе в Ньюкаслі разом з доньками. Я намагаюся відвідувати їх якомога частіше, але це далеченько, та й дівчатка незабаром виростуть — по вихідних їм буде не до мене. В їхньому житті з’являться й інші чоловіки. Одній чотирнадцять, другій п’ятнадцять. Маленькі гарненькі пустунки. Дідько! Кожному, хто тільки підійде до їхніх дверей, це так не минеться!
Ендрю широко усміхнувся. Ця людина не може не подобатись, подумав Харрі.
— Так уже влаштовано світ, Ендрю.
— Твоя правда, друже. А в тебе як?
— Ну… Дружини немає. Дітей немає. Собаки немає. Усе, що в мене є, — це мій шеф, мій батько та двоє-троє людей, яких я називаю друзями, хоча вони телефонують мені раз на рік. Або я їм.
— Саме в такому порядку?
— Саме в такому.
Вони розсміялися. За вікном починалася вечірня метушня. Ендрю замовив ще пива («Вікторія», гірке). З магазинів і банків виливався потік людей: сиві горбоносі греки, азіати в темних костюмах і окулярах, голландці й руді дівиці, поза сумнівом, англійського походження. Вони бігли бігцем, щоб не пропустити автобус на Параматта, поспішали до метро. Діловий люд у шортах — типове австралійське явище, як сказав Ендрю, — квапився на пристань, щоб устигнути на пором, що відпливає
— Куди тепер? — запитав Харрі.
— У цирк! Він якраз на цій вулиці, а я обіцяв приятелю якось заскочити. «Якось» і означає «зараз», чи не так?
Нечисленна трупа цирку «Енергетик» уже почала свою безкоштовну вечірню виставу для нечисленної, але молодої і жвавої аудиторії. Раніше, коли в Сіднеї ще були трамваї, сказав Ендрю, в цій будівлі були електростанція і трамвайне депо. А тепер вона була схожа на музей сучасності. Двоє дівчат щойно закінчили номер на трапеції — не надто ефектний, але бурхливо і щиро оплесканий.
На манежі одночасно з’явилися здоровенна гільйотина і клоун у строкатому костюмі і фригійському ковпаку за французькою революційною модою. На радість хлоп’ятам, він шкопиртав і показував фокуси. Потім вийшов інший клоун, у довгій білій перуці, і до Харрі поступово дійшло, що він зображуватиме Людовіка XVI.
— Засуджений до смертної кари більшістю в один голос, — оголосив клоун у фригійському ковпаку.
Засудженого швидко вивели на ешафот, і після галасливих нарікань і лементів він, на велику радість дітлахів, поклав голову прямо під ніж гільйотини. Почувся барабанний дріб, ніж упав, і, на загальний (включаючи й Харрі) подив, після звуку, схожого на цюкання сокири в лісі, монархова голова відпала. Підстрибуючи, вона покотилась по сцені і попала в корзину. Світло згасло, а коли спалахнуло знову, безголовий король стояв на сцені з власною головою під пахвою. Дитячим радощам не було меж. Світло знову згасло, і ось уже на манежі стояла і розкланювалася трупа у повному складі. Вистава закінчилася.
Глядачі подалися до виходу, а Ендрю і Харрі — за сцену. В імпровізованій гримерній артисти вже знімали костюми і змивали грим.
— Отто, привітайся з гостем із Норвегії! — прокричав Ендрю.
Один з артистів, той, що зображував Людовіка XVI, обернувся. Без перуки і в розмитому гримі він мав не надто величний вигляд.
— А, індіанець Туко!
— Харрі, це Отто Рехтнаґель.
Отто елегантно простягнув руку і ляснув пальцями, а коли трохи розгублений Харрі злегенька потис її, удав обурення:
— А поцілунок, красунчику?
— Отто думає, що він — дама. Шляхетного походження, — пояснив Ендрю.
— Облиш, Туко. Отто знає, що він чоловік. Що це ви, хлоп’ята? Чи не хочете пересвідчитися самі?
У Харрі почервоніли вуха. Клоун перевів свої накладні вії на Ендрю:
— А твій дружок вміє говорити?
— Перепрошую. Мене звуть Харрі… е-е… Ховлі. Мені сподобався ваш номер. І костюми. Дуже… натурально. І незвично.
— Людовік номер шістнадцять? Незвично? Та що ви, це ж класика жанру. Вперше цей номер поставила родина Яндашевських за якихось два тижні після справжньої страти в січні 1793 року. Народові сподобалося. Народові завжди подобаються привселюдні страти. Знаєте, скільки разів на рік американські телеканали прокручують убивство Кеннеді?
Харрі похитав головою.
Отто задумливо поглянув у стелю.
— Без кінця.
— Отто вважає себе послідовником великого Янді Яндашевського.
— Невже? — На уславлених клоунських династіях Харрі знався не дуже.
— Туко, я гадав, твій приятель розуміє, що до чого. Отже, родина Яндашевських була музичною комічною трупою, яка на початку XX сторіччя приїхала на гастролі й оселилася в Австралії. Аж до смерті Янді в 71-му вони керували цирком. Я вперше побачив Янді, коли мені було шість років. З того часу я знав, ким стану, коли виросту. І я ним став.