Нетопир
Шрифт:
Харрі не чув пастора. Примружившись, він дивився на людей, що стояли навпроти. Ніби язики полум’я, розвівалося волосся Бірґіти. Вона зустрілася з ним порожнім поглядом, у якому нічого не відбивалося. Поруч на стільці з ковінькою в руках сиділа сива стара, що тремтіла всім тілом. Її шкіра вже прижовкла від старості, та навіть поважні літа не змогли приховати характерне для англійок обличчя, схоже на коняче. Бешкетник-вітер збив набакир її капелюшок. Харрі здогадався, що ця стара — прийомна мати Ендрю. Коли вони виходили з церкви, Харрі висловив їй своє співчуття, але навряд щоб вона його почула — у відповідь вона кивнула й пробурмотіла щось невиразне. Позаду старої стояла,
Пастор кинув на могилу жменю землі. Зовсім як у лютеран. Харрі знав, що Ендрю належав до англіканської церкви, яка за кількістю прихожан ділила тут перше місце з католицькою. Але Харрі, який у своєму житті всього двічі побував на похороні, не помітив жодної різниці в обрядах. Усе як у Норвегії. Навіть погода. Коли ховали маму, над Західним кладовищем в Осло вітер гнав важкі свинцеві хмари. На щастя, дощ тоді так і не пішов. Коли ховали Ронні, кажуть, було сонце. Але того дня Харрі з хворою головою лежав у лікарні. Як і зараз, більшість тих, хто прийшли того дня на похорон, були поліцейськими. Може, вони навіть співали наприкінці той самий псалом: «Nearer, my God, to Thee!» [89]
89
«Ближче до Тебе, Господи!» — американський духовний гімн на вірші Сари Адамс та музику Льюїса Мейсона.
Люди почали розходитися. Деяких чекали машини. Харрі пішов слідом за Бірґітою. Коли він порівнявся з нею, вона зупинилася.
— У тебе нездоровий вигляд, — сказала вона, не підводячи на нього очей.
— Ти не знаєш, який у мене вигляд, коли я хворий, — відповів Харрі.
— Тобто коли ти хворий, вигляд у тебе не хворий? — запитала Бірґіта. — Але я просто кажу, що в тебе такий вигляд, ніби ти хворий. Ти хворий?
Порив вітру ляснув Харрі по обличчю його ж краваткою.
— Можливо. Трохи, — сказав Харрі. — Не зовсім. Ти так нагадуєш медузу, коли твоє волосся розвівається і потрапляє мені в обличчя. — Харрі вийняв з рота руду волосину.
Бірґіта посміхнулася.
— Подякуй, що я не jelly box-fish. [90]
— Jelly що?
— Jelly box-fish, — повторила Бірґіта. — Медуза, яка водиться коло берегів Австралії. Набагато гірша за звичайну жалку медузу.
— Jelly box fish? — Харрі почув позаду знайомий голос і обернувся. Це був Тувумба.
— How are you? — привітався з ним Харрі і пояснив, що на порівняння з медузою його навело волосся Бірґіти, яке лізло йому в обличчя.
90
Австралійська морська оса.
— Ну, якби це була jelly box-fish, у тебе на обличчі з’явилися б червоні плями і ти б кричав мов недорізаний, — зауважив на те Тувумба. — За кілька секунд ти б упав, отрута паралізувала б твої легені, ти б почав задихатися і, якби тобі хто-небудь не допоміг, помер би якнайжахливішою смертю.
Харрі замахав руками:
— Дякую, Тувумбо, але на сьогодні годі про смерть.
Тувумба кивнув. Сьогодні на ньому був чорний шовковий смокінг з краваткою-метеликом.
— Це єдина подоба костюма, що в мене є. До того ж я успадкував це від нього, — він кивнув у бік могили й додав: — Не сьогодні, звичайно, а десь рік тому. Ендрю сказав, ніби костюм став йому замалий. Нісенітниця, звичайно. Він би ніколи не зізнався, але зрозуміло, що костюм він свого часу купив для банкету після чемпіонату Австралії. Він сподівався, що на мені цей смокінг побачить те, чого не побачив на ньому.
Вони йшли рінистою доріжкою, а повз них повільно котилися автомобілі.
— Можна спитати тебе про щось особисте, Тувумбо?
— Гадаю, так.
— Куди, по-твоєму, потрапить Ендрю?
— Тобто?
— Його душа. Як ти гадаєш: вгору чи вниз?
Тувумба враз набрав серйозного вигляду:
— Я проста людина, Харрі. І не вельми добре знаюся на цих справах — щодо душ і всього такого. Та мені дещо відомо про Ендрю Кенсинґгона. І якщо там, угорі, щось є і туди потрапляють гарні душі, то його душа теж має там опинитися. — Тувумба посміхнувся. — Але якщо є щось унизу, то він вважав за краще б опинитися там. Він терпіти не міг нудьги.
Вони тихенько посміялися.
— Але якщо вже питання особисте, Харрі, то дозволь мені дати на нього особисту відповідь. Гадаю, в чомусь наші з Ендрю предки мали рацію. У них був дуже здоровий погляд на смерть. Звичайно, багато племен вірили в життя після смерті. Деякі — в реінкарнацію, в те, що душа щоразу переселяється в нове тіло. Деякі — в те, що вона блукає безтілесним духом. Якісь племена вважали, що душі мертвих перетворюються на зірки на небозводі тощо. Але всі вони вірили, що рано чи пізно, після всіх цих стадій, людина вмирає по-справжньому, остаточно і безповоротно. І тоді — все. Людина перетворюється на купу каміння і більше не існує. Не знаю чому, але ця думка мені подобається. Вічність — принадна перспектива, як ти гадаєш?
— Гадаю, що Ендрю залишив тобі не тільки свій смокінг, чи не так? — відповів Харрі.
Тувумба розсміявся.
— Це так помітно?
— His master’s voice, [91] — сказав Харрі. — Хлопцеві треба було йти в священики.
Вони наблизилися до маленького запиленого автомобіля, який, очевидно, належав Тувумбі.
— Послухай, Тувумбо, — раптом сказав Харрі. — Можливо, ті, хто знав Ендрю, допоможуть мені. Пояснять, що він мав на думці. Чому він зробив те, що зробив… — Харрі випростався, і їхні погляди зустрілися. — Я думаю, що Ендрю вбили.
91
Голос господаря (англ.).
— Bullshit! [92] — різко сказав Тувумба. — Ти не думаєш, ти знаєш напевно! Всі, хто був знайомий з Ендрю, знають, що він ніколи добровільно не йшов зі свята. А з усіх свят найбільшим для нього було життя. Що б воно з ним не робило, я не бачив більшого за нього життєлюба. Якби в нього було бажання піти, він би зробив це раніше, дякувати Богу, можливостей — і приводів — було більш ніж достатньо.
— Отже, ти згоден зі мною, — сказав Харрі.
92
Нісенітниця! (англ.)