Нетопир
Шрифт:
Харрі закашлявся.
— А хто такий «містер Бін»? — нарешті запитав він не своїм голосом.
— «Містер Бін»? — Бірґіта здивовано поглянула на поліцейських.
— Ну, не актор Роуєн Аткінсон, а той, який, по-вашому, на нього схожий.
— A-а, «містер Бін»! — Бірґіта знову зайшлася своїм дзвінким сміхом. Як він їй личить, подумав Харрі. — Це наш адміністратор Алекс. Він завжди спізнюється.
— У нас є підстави вважати, що він цікавився Інґер.
— Так, вона йому подобалась. І не лише вона — більшість дівчат, що працюють у барі, потерпають
— А ви звідки знаєте?
Бірґіта почухала ніс:
— Ну, по ньому видно.
Харрі зробив вигляд, ніби записує її слова.
— А ви не пригадаєте когось із знайомих Інґер, по кому було б видно інше?
— Сюди багато народу ходить. Не всі ж педики. Інґер багатьом подобалася, вона гарненька. Була. Але так от щоб пригадати… Мабуть…
— Ну-ну?
— Та ні, нічого.
— У рапорті сказано, що в ніч убивства Інґер була тут. Ви не знаєте, вона домовлялася зустрітися з кимось після роботи чи збиралася відразу піти додому?
— Вона забрала з кухні залишки їжі, сказала, для псини. Я й не знала, що в неї є собака, тому запитала, куди вона збирається. Вона сказала, що додому. Більше я нічого не знаю.
— Диявол, — пробурмотів Харрі. І у відповідь на здивований погляд Бірґіти пояснив: — У її домовласника є тасманійський диявол. Значить, цю тварюку треба було чимось задобрити, аби проскочити в дім цілою і неушкодженою.
Подякувавши Бірґіті, поліцейські вже намірилися йти, коли дівчина сказала:
— Ми тут, в «Олбері», всі дуже шкодуємо про те, що сталося. Як там її батьки?
— Боюся, не дуже добре, — відповів Харрі. — Звичайно, обоє шоковані. І покладають на себе вину за те, що дозволили їй сюди поїхати. Труну з тілом відправлять до Норвегії завтра. Якщо хочете послати квіти на похорон, я можу дати вам адресу в Осло.
— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку.
Харрі хотілося запитати ще про дещо, але він вирішив, що це буде недоречно після розмови про смерть і похорон. Наостанок він зловив її усмішку, і довго ще вона сяяла у нього перед очима.
— Дідько! — пробурмотів він. — А, що буде, те й буде.
У барі гриміла музика «Walking On Sunshine», і всі трансвестити, а також дехто з гостей сіпалися під неї, видершись на стійку бару.
— У таких місцях, як «Олбері», смуток і скорбота не затримуються, — зауважив Ендрю.
— Не дивно, — відгукнувся Харрі. — Життя йде далі.
Попросивши Ендрю зачекати, він повернувся у бар і помахав рукою Бірґіті:
— Перепрошую, ще одне питання.
— Яке?
Харрі зробив глибокий вдих. Він уже пошкодував, що сказав це, але відступати було пізно.
— Ви не знаєте, тут є який-небудь гарний тайський ресторан?
Бірґіта задумалася:
— Та-ак… є, на Бент-стрит, у Сіті. Знаєте, де це? Кажуть, дуже навіть пристойний.
— Якщо так, не могли б ви сходити туди
Якось по-дурному звучить, подумав Харрі. І непрофесійно. Навіть дуже. Бірґіта приречено зітхнула. Але Харрі зрозумів, що це — початок. До того ж вона усміхнулася.
— Ви часто так робите, пане слідчий?
— Буває.
— І як, спрацьовує?
— У плані статистики? Не дуже.
Вона розсміялася і з цікавістю поглянула на Харрі. Потім знизала плечима.
— А чом би й ні? Середа у мене вихідний. Зустрічаємося о дев’ятій. І платиш ти, snutj"avel. [9]
3
Єпископ, боксер і медуза
Коли Харрі розплющив очі, була тільки третя година ночі. Він спробував заснути знов, але не міг позбутися думок про дивне вбивство Інґер Холтер і про те, що зараз в Осло восьма вечора. До того ж він згадував ластовинчате обличчя, яке бачив усього кілька хвилин, а потім почувався останнім дурнем.
9
Негіднику (швед.).
— Ну і йолоп ти, Холе! — лаяв він себе пошепки в темряві.
О шостій годині він зрозумів, що треба вставати. Прийнявши освіжаючий душ, Харрі вийшов назустріч неяскравому небу і вранішньому сонцю і став шукати, де б поснідати. З боку Сіті доносився гул, але міська метушня поки що не дійшла свого апогею. Район Кінґз-Крос мав свій шарм, свою чарівність недбалості, і Харрі помітив, що йде, наспівуючи якийсь веселий мотивчик. Вулиці безлюдні, якщо не брати до уваги кількох пізніх гуляк, сплячої парочки, що затишно влаштувалася під укривалом на сходах, і легко одягненої блідої повії, що заступила на ранкову зміну.
Біля ресторанчика на узбіччі стояв його власник і мив хідник. У чудовому настрої Харрі замовив шинку й тост і розправився із сніданком, споглядаючи, як легкий вітерець грайливо торкає серветку на столі.
— Щось ранувато, Ховлі, — сказав Маккормак. — Ну і правильно: мозок найкраще працює вранці, між пів на сьому й одинадцятою. А потім уже діла не жди. До того ж зранку тут тихо. Зате о дев’ятій починається такий рейвах, що я простої думки в голові утримати не можу. Ти, гадаю, теж. А от у сина в кімнаті постійно гримить магнітофон. Каже, у тиші він не може робити уроки. Уявляєш?
— …
— Але вчора я вирішив, що з мене досить, увійшов до нього і вирубав цю пекельну машину. А він кричить: «Я інакше не можу зосередитись!» Я йому сказав, що нормальні люди так не читають. А він скорчив міну: «Люди, татусику, бувають різні!» Ну що з нього взяти, у його-то віці?
Маккормак замовк і поглянув на фотографію на своєму столі.
— А в тебе є діти, Ховлі? Немає? Я от іноді запитую себе питанням: чого я, власне кажучи, досяг у житті? До речі, в якій норі тебе поселили?