Нетопир

Несбьо Ю

Хоча Харрі сидів на задньому сидінні, він не помічав бурі, що вирувала довкола. Він бачив тільки слизький зелений канат, який вони витягли з води. Краплі блискучими камінчиками скочувалися вниз, у море, звідки виринув білий силует.

Якось улітку, на канікулах, батько взяв Харрі з собою на риболовлю до фйорду. Тоді Харрі побачив палтуса — такого білого й величезного, що у хлопчика відразу ж зашерхло в роті й затремтіли руки. Коли вони повернулися з уловом додому, мама й бабуся аж руками сплеснули — так здивувалися — і відразу ж заходилися краяти-пластувати холодне скривавлене риб’яче тіло великими блискучими ножами. До кінця літа Харрі згадував величезного палтуса з виряченими очима і ніяк не міг повірити, що

той чекав смерті. Наступного Різдва, коли Харрі поклали на тарілку велику порцію холодцю, батько почав з гордістю розповідати, як вони разом зловили великого палтуса в Ісфйорді. «Ми подумали, що на це Різдво годилося б приготувати щось особливе», — сказала мама. Це пахло смертю і лихом, і Харрі пішов геть із-за столу зі сльозами на очах та з відчуттям злої гіркоти в роті.

А зараз Харрі сидів на задньому сидінні автомобіля. Автомобіль мчав, і коли Харрі заплющував очі, то відразу бачив, як у воді по обидва боки від каната розкидала свої червоні щупальця медуза. Наблизившись до поверхні, медуза стала схожа на віяло, ніби намагалася приховати під собою голе біле тіло. Якірний канат обв’язано довкола шиї, а безвільні руки й ноги здалися зовсім чужими.

Та коли її перевернули на спину, Харрі впізнав її. Цей погляд він уже бачив. Тьмяний здивований погляд з останнім тужливим питанням: «Невже це все? Невже ось так все й скінчиться? Невже життя і смерть — така буденна штука?»

— Це вона? — запитав Водкінс.

Харрі похитав головою.

Водкінс повторив запитання. Харрі подивився на її лопатки. Як вони виділяються, якою білою на їх тлі здається лінія купальника.

— Вона обгоріла, — здивовано сказав Харрі. — Вона просила намазати їй кремом спину. Так довіряла мені. І все ж обгоріла.

Водкінс став перед ним і поклав руки йому на плечі.

— Ти не винен, Харрі. Чуєш? Просто… так сталося. Ти не винен.

Помітно смеркло. Кілька разів вітер ударив з такою силою, що високі евкаліпти замахали гіллям, ніби прокинувшись від сну і намагаючись одірватися від землі, як інопланетяни-тріффіди з романів Джона Віндема.

— Ящірки співають, — раптом подав голос Харрі з заднього сидіння. Вперше відтоді, як вони сіли в машину.

Водкінс обернувся, а Леб’є поглянув на нього у дзеркало. Харрі голосно відкашлявся:

— Ендрю якось розповідав мені, що ящірки й люди племені ящірок могли своїм співом викликати дощ або бурю. Він сказав, що Потоп викликало плем’я ящірок: вони співали і до крові краяли себе кременевими ножами, щоб утопити качкодзьоба. — Він мляво посміхнувся. — Майже всі качкодзьоби загинули. Але деякі вижили. Знаєте як? Вони навчилися дихати під водою.

На лобовому склі затремтіли перші великі краплі дощу.

— У нас мало часу, — вів далі Харрі. — Тувумба скоро здогадається, що ми його шукаємо, і тоді розчиниться, як миша в полі. Весь наш зв’язок з ним — через мене, і ви сидите й думаєте, чи зможу я з цим упоратися. Ну як вам сказати? Мені здається, я кохав ту дівчину.

Водкінс спохмурнів. Леб’є повільно кивнув.

— Але я навчуся дихати під водою, — пообіцяв Харрі.

На годиннику було пів на четверту, і ніхто в кімнаті не звертав уваги на стогони вентилятора.

— Отже, ми знаємо, кого ми шукаємо, — сказав Харрі. — Знаємо, що він думає, ніби ми не знаємо. Напевно, він думає, що зараз я шукаю докази проти Еванса Вайта. Але, боюся, це лише тимчасово. Довго тримати округу без телефонів ми не зможемо, до того ж чим довше це триватиме, тим буде підозріліше. Якщо він вирішить здатися вдома, там його чекають наші люди. Те ж саме з яхтою. Але особисто я впевнений — він надто обережний, щоб зробити дурницю, не впевнившись на сто відсотків, що все чисто. Припустімо, надвечір він зрозуміє, що ми відвідали його домівку. Маємо два варіанти. Можна роздзвонити

по всіх усюдах, що ми його шукаємо, передати особливі прикмети по телебаченню і сподіватися, що нам вдасться його схопити до того, як він зникне. Мінуси: якщо він поставив у себе вдома таку хитру сигналізацію, то можна не сумніватися в тому, що він продумав і подальші дії, тому варто буде йому тільки побачити себе на екрані, як він пощезне у ту ж мить, мов хап його вхопить. Варіант номер два: спробувати взяти його за той малий час, що в нас залишається, поки він не відчуває небезпеки і… сам відносно безпечний.

— Я за те, щоб брати. — Леб’є змахнув волосину з плеча.

— Брати? — перепитав Водкінс. — У Сіднеї чотири мільйони мешканців, і ми навіть не уявляємо, де він є. Чорт, та ми навіть не знаємо, чи він у місті!

— А це вже ні, — сказав Харрі. — Принаймні останні півтори години він у Сіднеї.

— Що? Ти за ним стежиш?

— Юне, — Харрі надав слово завжди усміхненому китайцю.

— Мобільний телефон! — почав той, ніби збирався читати лекцію з кафедри. — Всі мобільні телефони з’єднуються через станції зв’язку, які приймають і передають сигнали. Телефонна компанія реєструє, від яких абонентів сигнали надходять на станції. Кожна станція покриває територію радіусом приблизно з милю. У густонаселених районах телефон потрапляє до зони дії мережі відразу декількох станцій. Приблизно як радіо. Тобто коли ви розмовляєте телефоном, телефонна компанія може визначити ваше місцезнаходження з точністю до милі. А якщо сигнал іде на дві станції, то ще точніше: по ділянці, де зони перекриваються. Якщо сигнал ловиться трьома станціями, коло ще більше звужується, і так далі. Тобто точну адресу визначити не можна, але підказка є, — пояснював Юн. — Ми зв’язалися з телефонною компанією, і троє операторів зараз відстежують тільки сигнал з телефону Тувумби. Можна встановити відкриту лінію з ними просто в цій кімнаті. Поки сигнали одночасно йдуть лише на дві станції. Ділянка, де зони перекриваються, — це весь Сіті, порт та половина Вуллумулу. Але сигнал переміщується — і це добре.

— Чекаємо, поки нам пощастить, — докинув Харрі.

— Ми сподіваємося, що він таки потрапить на ділянку, що перекривається трьома чи більше станціями. Якщо це станеться, можна буде взяти машину і їхати просто туди. Сподіваюся, ми його схопимо.

Та Водкінс не поділяв його впевненості.

— Отже, він розмовляв з кимось зараз і ще раз — півгодини тому. І обидва рази сигнали приймали сіднейські станції? — сказав він. — Виходить, що знайдемо ми його чи ні — залежить від того, чи буде він телефонувати цим клятим телефоном. А якщо не буде?

— Можна самим йому зателефонувати, — запропонував Леб’є.

— Точно! — Водкінс побагровів. — Чудова ідея! Дзвонитимемо йому що п’ятнадцять хвилин, називаючись англійською королевою або лисим дідьком! Щоб він уже напевно зрозумів, що не варто говорити по телефону!

— Ні, — сказав Юн. — Йому не треба розмовляти по телефону.

— А як…

— Треба, щоб телефон був увімкнений, — пояснив Харрі. — Тувумба напевно цього не знає, але доки телефон увімкнений, він автоматично щопівгодини надсилає короткі сигнали, щоб показати, що він працює. А ці сигнали реєструються станціями так само, як і розмови.

— Виходить…

— Виходить, треба просто встановити відкриту лінію, приготувати каву, сісти й чекати.

21

Добрий слух, удар лівою і три постріли

Телефон працював у режимі гучного зв’язку.

— Сигнал переміщується до зони станцій 3 і 4, — повідомив металевий голос.

Юн показав це на карті Сіднея з пронумерованими колами зон дії мережі кожної зі станцій.

— Пірмонт, Глін і околиця Белмейна.

— Дідько! — вилаявся Водкінс. — Надто великий обхват! Котра година? Він пробував телефонувати додому?