Нетопир

Несбьо Ю

— Зараз шоста, — відповів Леб’є. — За останню годину він двічі набирав свій домашній номер.

— Скоро він щось таки запідозрить. — Маккормак знову підвівся.

— Але досі ще не запідозрив, — тихо зауважив Харрі, який останні дві години просидів мовчки, не ворухнувшись, у далекому кріслі біля стіни.

— А погода? — запитав Водкінс.

— Погіршуватиметься, — відповів Леб’є. — Вночі обіцяли бурю.

Хвилини йшли. Юн пішов по нову порцію кави.

— Алло! — почулося з телефону.

— Так? —

схопився Водкінс.

— Абонент щойно говорив телефоном. Його засікли станції 3, 4 і 7.

— Секунду! — Водкінс поглянув на карту. — Околиця Пірмонта і бухта Дарлінґ, правильно?

— Так точно.

— Дідько! Ще б 9 або 10 — і він у нас у руках!

— Якщо він стоїть на місці — справді, — відповів Маккормак. — Куди він дзвонив?

— У наш центральний офіс, — відповів металевий голос. — Запитував, що сталося з його домашнім телефоном.

— Чорт, чорт, чорт! — Водкінс налився кров’ю. — Утікає! Тривога! Повна готовність!

— Заткнися! — В кімнаті стало тихо. — Перепрошую за грубість, сер, — вів далі Харрі. — Але гадаю, треба не метушитися, а почекати наступного сигналу.

Водкінс витріщився на Харрі.

— Ховлі має рацію, — визначив Маккормак. — Сядь, Водкінсе. Телефони розблокують лише через годину. А отже, перш ніж Тувумба зрозуміє, що відімкнули саме його телефон, у нас буде ще один, максимум два сигнали. Пірмонт і бухта Дарлінґ — не такі вже великі райони, але ввечері там найбільше народу. Якщо послати туди купу машин, почнеться хаос, і Тувумбі буде легко сховатися. Почекаємо.

За двадцять хвилин до сьомої телефон заговорив знову:

— Сигнал приймається станціями 3, 4 і 7.

Водкінс тихо застогнав.

— Дякую, — сказав Харрі і висмикнув мікрофон. — Там само, де й раніше. Отже, вже довго не переміщається. Де ж він тоді?

Всі зібралися коло карти.

— Може, він на тренуванні? — припустив Леб’є.

— Добра думка! — схвалив Маккормак. — Так. Де-небудь тут є боксерський зал? Хто-небудь знає, де він тренується?

— Зараз перевірю, сер, — відповів Юн і зник.

— Ще ідеї?

— У районі багато різних закладів, які відчинені ввечері, — сказав Леб’є. — Може, він у китайських садах?

— У таку погоду він навряд чи висуне носа на вулицю, — кинув Маккормак.

Юн повернувся і заперечно похитав головою:

— Телефонував тренеру. Той спочатку не хотів нічого говорити, довелося сказати, що я з поліції. Зал, де тренується Тувумба, зовсім в іншому районі. У Бонді-Джанкшен.

— Чудово! — вигукнув Водкінс. Як скоро, по-вашому, тренер подзвонить Тувумбі, щоб спитати, чому це раптом ним цікавиться поліція?

— Паршиво, — сказав Харрі. — Я дзвоню йому сам.

— Хочеш спитати, де він? — усміхнувся Водкінс.

— Подивимося, що з цього вийде. — Харрі

підняв слухавку. — Леб’є, перевір, щоб усе записувалося. Тихо!

Всі завмерли. Леб’є поглянув на старий котушковий магнітофон і підняв великий палець. Харрі проковтнув слину. Занімілою рукою він набрав номер. Тувумба відповів тільки на третій раз.

— Алло!

Голос… Харрі затамував подих і притиснув слухавку до вуха. У слухавці на задньому плані було чути чиюсь розмову.

— Хто це? — тихо запитав Тувумба.

На задньому плані — радісний дитячий крик і шум. Потім — тихий і спокійний сміх Тувумби:

— А, це ти, Харрі? Забавно, я саме згадував про тебе. Здається, з моїм домашнім телефоном якісь проблеми. Сподіваюся, ти до цього не причетний, га, Харрі?

Новий звук. Харрі спробував визначити його, але так і не зміг.

— Ти не відповідаєш, Харрі, і я починаю хвилюватися. Сильно хвилюватися. Не знаю, що тобі треба, може, я повинен вимкнути мобільник? Га, Харрі? Ти намагаєшся мене знайти?

Звук…

— Прокляття! — вигукнув Харрі. — Повісив слухавку.

Він звалився в крісло.

— Тувумба зрозумів, що це я. Але як?

— Відмотайте плівку, — розпорядився Маккормак, — І розшукайте Маргеса.

Леб’є натиснув на кнопку. Юн вибіг з кімнати.

Харрі було моторошно. Волосся в нього на голові стало дибом, коли він почув у слухавці голос Тувумби.

— Так чи інакше, це людне місце, — почав Водкінс. — Що за тріск? Чуєте, дитина! Парк розваг?

— Ще разок, — наказав Маккормак.

— Хто це? — повторив Тувумба. Потім — сильний шум і дитячий вереск.

— Що це?.. — почав Водкінс.

— Дуже гучний сплеск, — почулося від дверей.

Усі обернулися. Харрі побачив величезного, ніби надутого насосом і готового будь-якої миті луснути, чоловіка з маленькою темною головою, чорними кучериками та мініатюрними чорними окулярами.

— Хесус Маргес, кращі вуха відділу, — відрекомендував Маккормак, — і поки що не зовсім сліпий.

— Хіба що зовсім трохи. — Маргес поправив окуляри. — Що у вас тут?

Леб’є знову прокрутив плівку. Маргес слухав, заплющивши очі.

— Приміщення. Цегляні стіни. І скло. Жодної звукоізоляції. Ні штор, ні занавісок. Люди, молоді люди обох статей, очевидно, сім’ї з маленькими дітьми.

— Як можна все це розчути в такому шумі? — скептично запитав Водкінс.

Маргес зітхнув. Здається, з недовірою він стикався не вперше.

— Чи відомо вам, який це надзвичайний інструмент — вухо, — відповів він. — Воно розрізняє понад мільйон вібрацій. Один мільйон. А будь-який звук складається з десятка різних частот. Тобто вибір розширюється до десяти мільйонів. Середній розмовник — усього близько ста тисяч статей. А вибір — десять мільйонів. Решта — тренування.