Невидимий риф
Шрифт:
— Хіба човен має великий запас пального? — не поступався Кріпс.
Настав час завдати йому нищівного удару, і Загорський не забарився це зробити.
— Ми з вами живемо не на початку двадцятого століття, сер! — сказав він. — Тепер існують підводні човни з атомними двигунами! Човен з таким двигуном може лишатися під водою навіть протягом року! А в нашому становищі хіба можна гратися — хто кого перечекає?
Кріпс вимушений був відступити, але треба було відступити з честю, не втрачаючи власної гідності… Як людина розумна й спритна, він так і вчинив.
— Спробуємо ще раз наздогнати його і тоді вже попливемо до Абалули!
— Гаразд, — погодився Загорський.
З лабораторії вибіг, накульгуючи, алжірець Хеда:
— Знову сигнали!
Кріпс сполотнів.
— Гаразд, — відповів Загорський. Зачекавши, поки відійде професор, на місток піднявся Макс Шнайдер-Акула.
— Ну, то що ж це: кит чи не кит? — дошкульно запитав його Жозеф Браун.
Акула випнув груди, закусив сигару й процідив крізь зуби:
— Підводний човен!
Потім підступив до директора й щось прошепотів йому на вухо. Фенімор Кріпс підскочив, як ошпарений:
— Чи ти сповна розуму?
І насилу переставляючи ноги, поволі спустився сходинками вниз.
Під час другого маневру Жозеф Браун остаточно переконався, що за кораблем слідує не кит, а якесь морське судно, зовсім не схоже на підводний човен. Коли він зайшов у каюту до директора, той був у ліжку. Шухляда нічного столика з червоного дерева була висунена, і капітан побачив у ній новенький блискучий пістолет. Кріпс не встиг відсмикнути тремтячу руку від шухлядки. Уздрівши Брауна, він спробував підвестися.
— Мене переслідують кошмари!
— То вийдіть на повітря, сер!
— Ні, — півголосом відповів Кріпс, замкнув шухлядку і, потерши рукою очі, додав: — Краще я полежу.
Потім сів на ліжко, пригладив скуйовджений чуб і запитав:
— Що там нового?
— Підозрілий супутник щез, сер! — доповів Браун.
— Як?!
— Він не з'являється вже півтори години.
Кріпс одразу пожвавішав і допитливо подивився на капітана:
— Кит?
— Здається, сер!:
— Зачекай-но! А чому професор завжди замикає свою каюту?
Жозеф Браун здивовано звів плечима:
— Мене це зовсім не цікавило.
— Значить, ти не знаєш?
— Ні! — відповів Браун і вийшов на палубу.
Після марного триденного блукання в пошуках морських привидів корабель попав у шторм. Це була не та звичайна буря, що часто здіймається у відкритому морі, а справжній ураган. І тільки завдяки потужним двигунам та досвідченим рукам Жозефа Брауна «Адмірал Мільтон» повернувся на те саме місце, звідки почав переслідувати «підводного човна», і знову взяв курс на Абалулу.
Від утоми в людей склеплювалися очі, крім того, треба було змонтувати деякі складні й чутливі прилади, що їх під час шторму швидко демонтували й сховали в надійні місця. На це довелося витратити ще один день. До того ж професор Загорський наполягав, щоб корабель увійшов у зону опромінювання не вночі, а вдень. Він запропонував перебути ніч у океані — подалі від острова, — а рано-вранці, коли буде повний штиль, рушити вперед. Жозеф Браун спочатку не погоджувався на це, та потім поступився перед доводами Загорського.
Вони стояли вдвох на капітанському містку, уточнюючи деякі деталі, коли до них підійшов штурман і, показавши праворуч, сказав:
— Привид з'явився знову!
Жозеф Браун мало не випустив з рота сигару. Він припав очима до бінокля, довго вдивлявся в море, і нарешті в окулярі з'явилися обриси таємничого супутника. Цю ж мить до Загорського підскочив кульгавий алжірець і прошепотів:
— Сигнали повторилися!
«Поява таємничого супутника збігається з передачею незрозумілих сигналів. Це повторюється вже кілька разів. Який між ними зв'язок? Можливо, це просто випадковість? — розмірковував професор. — Випадковість? Навряд чи!»
Чутка про те, що підозрілий супутник з'явився знову, облетіла весь корабель.
— Світловий сигнал! — вигукнув хтось.
— Так, так, — потвердив іще хтось.
У оточенні кількох матросів на палубу вийшов Макс Шнайдер-Акула й зупинився біля правого борту.
За дві години після цього Жозеф Браун запросив Загорського до себе в каюту на каву. Вони розмовляли про супутник, про ураган і про Кріпса, який раптово занедужав. У розмові Браун згадав і про те, що Кріпс цікавився, чому Загорський замикає свою каюту.
Коли мова зайшла про невидиме кільце магнітних сил, що його вони можуть зустріти в безмежному океані, до каюти вбіг захеканий штурман.
— З'явився ще один супутник!
— Що ти кажеш? Де? — не міг второпати ошелешений капітан.
— Праворуч корабля!
— Відстань?
— Така ж, як і до першого.
— Отже, тепер нас супроводжують два супутники?
— Так.
— То ми знову будемо ганятися за ними? — впав у розмову Загорський.
— Цього разу — ні, професоре.
— А якщо Кріпс наполягатиме?
— Ви не повинні поступатися!
— І ви теж.
— Яке це, власне, має значення, хто нас супроводжує: кити чи підводні човни? Вони ж нам не заважають! — докинув і свого штурман.
— Авжеж, — підтримав його Загорський.
— Ні, професоре, — заперечив Жозеф Браун. — Для мене й для вас це не має ніякого значення, а для Кріпса — має. Мені, синові незаможного шотландського залізничника, байдуже — втратить Джон Равен Абалулу чи ні, збільшаться Кріпсові багатства чи він збанкрутує. А директора дуже непокоять ці таємничі супутники.