Невидимий риф
Шрифт:
Барометр несподівано почав падати. Налетів вітер. З кожним його поривом стрілка барометра падала чимраз нижче.
Загорський пішов з палуби. Раптом хтось ухопив його під руку. Обернувся — то був капітан:
— Діється щось незвичайне, сер! Барометр падає!
— У навігації та в погоді я нічогісінько не тямлю, капітане!
— Але це вас теж стосується!
Загорський зупинився й пильно подивився на капітана:
— Що саме?
— Нам знову доведеться боротися з хвилями!
— І ми знову втратимо час?
— Це ще невідомо. Корабель ітиме визначеним курсом. Ми не марнуватимемо часу.
— Якщо не станеться несподіванок!
— А що показують ваші прилади?
— Вони не оракули, сер Браун, не вміють передвіщати майбутнього.
— Однак чують здаля, мов лиси!..
На палубу впали перші краплини дощу. Пориви вітру посилились. Зненацька гучний тріск сполошив Загорського й Брауна. Сумніву не було — це пролунав постріл. Жозеф Браун побіг до капітанського містка. Цю ж мить за спиною в Загорського виросла довгаста постать Кріпса. З трюму вискочив штурман.
— Хто стріляв? — запитав у Кріпса Загорський.
— Мене це теж цікавить.
Кріпс стояв схвильований, тримаючи руки в кишенях непромокального плаща. Він стежив неспокійними очима за кожним порухом професора. З апаратної вибіг Хамід. Здогадавшись, що саме могло статися, Загорський кинув йому:
— Ходи зі мною!
— Там щось скоїлося, сер! — показав штурман на каюту професора.
— Не хвилюйтесь! Нічого особливого, — відказав Кріпс.
— Що ви маєте на увазі? — підвів на нього очі професор.
— Вашого чорного диявола!
— Що, власне, сталося, штурмане?
— Хтось вистрелив у вашу каюту!
Обличчя Загорського спохмурніло. Він гнівно зціпив зуби й процідив:
— Ходімо, Хаміде!
Потім, обернувшись до Кріпса, кинув:
— Гадаю, ви все зрозуміли?
— Ммм — так…
— Ви відповісте за все!
Кріпс здивовано глянув на нього:
— Ви мене залякуєте?
— Ні, я вас попереджаю!
В оточенні двох матросів на баці з'явився Акула. Кріпс сполотнів, але вдав, ніби не помічає його.
Джеймс Лабала забився в куток і тремтів, щось ховаючи під подертою парусиновою курткою. Коли двері до каюти відчинилися й на порозі стали Загорський з Хамідом, Лабала спробував підвестися. З його очей прозирав жах.
Хамід зачинив двері.
— Куля тебе не зачепила? — схвильовано запитав Загорський.
Лабала хотів щось відповісти, але губи йому тремтіли, і він тільки заперечливо хитнув головою. Потім затулив обличчя грубими, шкарубкими долонями й зайшовся плачем.
Загорський добре розумів, що переживає негр у цю мить. Він підійшов ближче й запитав:
— Тебе поранило?
— Ні, сер!
Професор налив у склянку холодного соку й подав Лабалі.
— Випий!
Лабала підвів на нього очі.
— Ні, сер.
— Це помаранчевий сік.
— Убийте мене, сер! — благально мовив Лабала до Загорського, і на очах у нього знову забриніли сльози.
— Навіщо тебе вбивати?
— Тут чорних не вважають за людей!
— Що це ти верзеш, Лабало? — не зрозумів його Загорський.
— Так, сер, чорні — це не люди!
— Але ж так не скрізь. Є країни, де білі й чорні мають рівні права.
Негр гірко посміхнувся.
— Ні, сер.
— Є такі країни, Лабало.
Обличчя в негра скривилося в страшній гримасі, очі його спалахнули гнівом. Він підвівся й прошепотів:
— Ці білі пани — не люди, сер. В Абалулі готують багато стріл. Треба вбивати білих нелюдів.
Його голос лунав хрипко, люто, широкі груди високо здіймалися.
— Хто стріляв? — запитав Загорський.
— Я не знаю, сер, — відповів Лабала й показав рукою на двері. — Він стояв там, за дверима.
Поклавши до кобури пістолет, Лабала витер очі, вийняв з кишені якісь черепашки й швидко заховав їх знову.
— Чи скоро припливемо ми на Абалулу? — запитав він.
— До острова вже недалеко.
— Можна доплисти до берега?
— Про це годі й говорити. Хіба людина може подолати двісті миль? Та й навіщо це робити?
— На Абалулі мене кожний сховає й дасть мені притулок.
Загорський зрозумів, на що натякає негр, але нічого не відповів.
Цілу ніч лютувала буря, а вранці на небокраї зійшло лагідне яскраве сонце і вкрило воду золотавими блискітками.
Загорський походжав палубою.
— Присягаюся хвостом кашалота, що сьогодні буде чудова погода! — пролунав в Загорського за спиною гучний голос Жозефа Брауна.
Загорський оглянувся. Жозеф Браун добродушно всміхнувся, витяг з кишені пляшку віскі, зробив з неї кілька ковтків і, задоволено прицмокнувши, простяг пляшку професорові:
— Для апетиту, сер.
— Ні, спасибі, капітане.
Жозеф Браун знову приклався до пляшки.
— Хто стріляв? — запитав його Загорський.
— Слідів не виявлено.
— А ви хіба не знаєте?
— Я? — хитро підморгнув Браун. — Я все знаю.
— Хто б це міг бути?
— Підставна людина Кріпса!
Вони не називали імені, але обидва добре знали, хто це був.
— Нам треба здихатись його!
— Якщо казати точніше — його покровителя! Звичайно, не розправитися з ними фізично! Треба просто знешкодити їх.