Невидимий риф
Шрифт:
— Замовкніть! — підступив до них вартовий.
Педро Грін вискочив з-під ніг у Акули й поповз до Загорського.
— Я стрілятиму, Гріне! — попередив його вартовий.
— Мене обдурили! — квилив прищавий Педро Грін. — Навіщо я ступив на цей корабель?
Вартовий нахилився й відштовхнув Педро Гріна на місце.
— Я тебе продірявлю, чуєш?
— Премудрий професоре, поверніть корабель назад! — знову буркнув Акула. — Ми йдемо на неминучу смерть!
— Слідом за Ліпманом… — вереснув Педро Грін.
Загорський не стримався, ступив кілька кроків уперед:
— Хіба вам відомо, як загинув Ліпман?
Запанувало мовчання.
— Ліпмана вбив один з отаких, — Загорський показав рукою на Акулу. — Максе Шнайдере, може, ви знаєте, хто саме?
Усі підозріливо подивилися на кремезного німця. Акула сполотнів і стояв, проковтнувши язика.
— Ліпман постраждав не на Абалулі, — вів далі Загорський. — Хтось подбав про те, щоб відправити його на морське дно!
— У вас точні дані, професоре? — дошкульно кинув Акула.
— Ви про це знаєте не гірше за мене!
— Ні, я вперше чую…
— Тоді чому ви так боїтеся негра?
— Негра? — знову сполотнів Акула.
— Так, містере Шнайдере, негра! Може, ви з ним не знайомі?
Акула робив зусилля опанувати себе. Чоло йому зросили краплини поту.
— Акуло! — підскочив до нього Педро Грін. — Ти що, занімів? Як ти мовчиш, то я не буду мовчати! Я не хочу йти слідом за капітаном Ліпманом…
Прудким ударом Шнайдер звалив його на палубу…
Довкола панувала тиша, напружена тиша. Джеймс Лабала сидів, за звичкою, підібгавши під себе ноги, й дивився на моток линв, де лежав зв'язаний мотузкою Акула, люто вирячивши червоні очі. Так, Лабала не помилявся. На безлюдній пристані саме цей німець, і ніхто інший, зустрічав тоді Одноокого.
Палубою бігли вахтові матроси, задраювали люки; втомлено торохкотіли двигуни корабля. Знову запрацював локатор. Черговий радист пильно обстежував водний простір. У гучномовцях раз по раз лунав капітанів голос.
Два супутники, до яких моряки вже звикли, незмінно супроводжували корабель. І ніхто вже не сумнівався в тому, що ці темні цятки — не кити, не кашалоти й ніякі інші морські велетні. Тепер матроси гадали, що саме так уважно стежить за кожним рухом експедиції: чи то підводні човни, а чи якісь інші розвідувальні пости? Та, здається, вони вже з усім начебто змирилися. І лише Фенімор Кріпс ще й досі непокоївся, що ці таємничі супутники зруйнують його плани. Однак і він так-сяк звик до них. Відколи надійшло повідомлення про те, що невидимий бар'єр виник і навколо острова, який належить конкурентам, Кріпсові нерви заспокоїлись, бо відтепер обидва суперники перебували в однаковому становищі. Нині постала інша проблема — кому з конкурентів першому пощастить перебороти цю загадкову перешкоду й доставити на суходіл дорогоцінну руду.
Певна річ, була ще одна причина, що відвертала увагу директора від загадкових супутників, — це «бунт», який раптом вибухнув на кораблі і мав такий сумний кінець. Під час суперечки з професором Загорським Кріпс зробив для себе висновок — відкрито вчинити розправу над негром не можна. Єдиного свідка вибуху на кораблі треба ліквідувати в інший спосіб. І вся складність цієї операції полягала в тому, що сам Кріпс мав залишатись у тіні.
Джеймс Лабала здогадувався про Кріпсові наміри і, хоч Загорський, Абдул Хамід, Бен Хеда, Жозеф Браун та штурман не спускали з нього очей, він сам теж завжди був напоготові.
Після зустрічі з заарештованими й сутички з Акулою Загорський став ще мовчазніший і похмуріший.
— Що це за великодушність? — звернувся він до Брауна.
— Ви маєте на увазі бандитів?
— Ви що, вже йдете на поступки?
— Поступки? — скипів капітан. — Це Кріпсів наказ! Я боюсь, що він звільнить мене з посади, а це зашкодило б вашій роботі! Якщо я впиратимуся, то більшість членів екіпажу будуть нацьковані на мене! Ми входимо в небезпечну зону, а вони всі тремтять за свою шкуру! Що ж до заарештованих — можете бути спокійні. Жозеф Браун не збирається робити з них біфштекси! Тут потрібен такт, терпіння й кмітливість! Якщо ми з Кріпсом почнемо хапати один одного за барки, то ваша дослідницька робота піде нанівець! Але ми ще схрестимо шпаги! — зітхнув Браун. — Схрестимо! І тоді сповна розрахуємося з Кріпсом і Шнайдером!
Його слова пролунали, як суворий вирок.
Загорський підскочив до телефону й набрав Браунів номер.
— Капітане, людина за бортом!
— За яким? — тривожно запитав Браун.
— Лівим…
— Лівим?! — повторив Браун, і Загорський почув, як той кинув на важіль трубку.
Коли професор відчиняв двері каюти, хтось пробіг повз нього.
— Екскюзе муа! — долинуло до Заїрського м'якою французькою мовою.
Загорський уперше почув на кораблі французьку мову, й це здивувало його. Він замкнув каюту й швидко пішов на палубу. Звідти лунали голоси матросів.
— Грін!
— Грін!
Напевно, саме Гріна й помітив Загорський, коли той падав у море.
Тільки-но Загорський зійшов на палубу, до нього ступив Жозеф Браун.
— Хто тоне? — запитав Загорський.
— Педро Грін, сер! — відповів Браун. — Хіба ви не здогадуєтесь?
Загорський помовчав і сказав:
— Акула не може йому простити…
— Що саме?
— Адже Грін викрив його!
На палубі юрмилися матроси. Скупчившись на лівому борту, вони стежили за рятувальною шлюпкою, що крутилася на тому місці, де зник Педро Грін.
Раптом за борт стрибнув штурман, відплив од корабля, пірнув під воду й за якусь мить виринув на поверхню, тримаючи за комір потерпілого.
Штурмана й Педро Гріна підняли на шлюпку й попливли до корабля.
— Уповільнити хід!
— Повільний хід!