Невидимий риф
Шрифт:
Загорський падав щораз нижче. Сили залишали його. Раптом він стрепенувся. До нього мчали два лискучі тіла, вкриті сріблястою лускою. Це були не підводні човни й не катери — тіла скидалися на якісь кола аеродинамічної форми. Вони не пливли, ні, — просто линули над водою, мов велетенські альбатроси, безшумно, не залишаючи за собою довгих хвостів пінявої води.
Лискучі тіла швидко наближалися. Море блищало вже майже під ногами в Загорського. Загорський напружив останні сили, озирнувся навсібіч, але ні вертольота, ні Хаміда, ані Жорлінга не було ніде — він бачив перед собою тільки дивні машини, що рухалися над поверхнею моря… Потім усе кудись зникло…
ВУЗОЛ ЗАГАДКИ РОЗВ'ЯЗУЄТЬСЯ
… Молочно-біла імла розвіялась, і звідкись почало точитися сліпуче, яскраве світло. У вухах відлунювалися звуки гучних частих ударів. Вони зливалися з ревінням прибою, свистом вітру, словами незнайомої мови; пекуче дихання обпалювало Загорському обличчя. Раптом усе вкрилося густим димом, а в тому диму засновигали темні постаті. Гучні удари й гуркіт прибою вщухли. Загорський знову відчув себе таким легким, невагомим, як тоді в захмарній колисці. Незнайомі вигуки стихли, віддалилися, і тепер кожен звук сприймався, мов луна.
Та за мить знову заревів прибій, засвистів шпаркий вітер, посилився гомін голосів, і серед страшенного шуму чийсь знайомий голос пошепки повторював:
— Професоре! Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, сер? Це я, Хамід! Ви чуєте мене, професоре?
Звідки долинає цей незнайомий голос? Хто такий Хамід? Здається, Загорський уже колись чув це ім'я! Все переплуталось, нитки пам'яті губилися в сліпучому світлі, рвалися від ударів барабана, від ревіння прибою. Невже все це було уві сні? А чий то голос гукає його? Хто такий Хамід? Кого він кличе? А що означає цей туман, це мерехтливе сяйво, ці тіні, що танцюють навколо нього?
— 32°47' і 76°24'!
Це вже професор Теодор Загорський почув цілком розбірливо. Цифри промайнули в його потьмареній свідомості й перегукнулися з такими самими числами, що закарбувалися йому в пам'яті. Загорський стрепенувся. В голові йому наче трохи прояснилося.
Вертоліт дзижчав, мов жук. Провалюючись у хмарах диму, Загорський спускався на парашуті, мружачи очі. Внизу блищав океан. Аж раптом почала тонути людина. Професор наближався до неї, бачив її червоний каучуковий круг. Але людина була не сама. Виднілася ще одна постать, яка боролася з трикутним полотном; чувся гуркіт моторів.
Дум, дум-дум! Дум, дум-дум! — вистукував барабан якийсь незвичайний ритм.
— Ви мене чуєте, сер? — знову прошепотів голос. — Прокиньтеся, сер!
Загорський відчув чиєсь гаряче дихання. Хтось торкнувся його обличчя. І ось в молочно-білій імлі знову закружляли тіні. Зненацька виплив корабель. На капітанському містку стоїть, розставивши ноги, кремезна широкоплеча людина, неголена, з бакенбардами й дужими ведмежими руками. Вона похмуро вдивляється в море, кусаючи мундштук люльки, й випускає носом дим.
По палубі шугають матроси. Один з них, довгий, із скривленим обличчям, очманіло озирається довкола. Він лякливо ховається під білий фартух молодика в окулярах, та раптом вертоліт закрутився, як дзига, і все затулив своїм корпусом.
«Жорлінг!» — згадав Загорський ім'я цієї людини.
І все зникло, розчинилося в молочно-білій імлі.
Із землі стирчать конусоподібні, низенькі очеретяні халупи; височать, схожі на парашути, крони пальм; рясна гущавина переплетена ліанами, що звисають, мов аркани; положистий берег встелений пошматованими кореневищами; піняться хвилі прибою, оголяючи роз'їдені морем червонясто-коричневі шари грунту. Над халупами здіймаються цівки диму, кружляють пташки з пурпуровими крильцями. Метушаться чорношкірі чоловіки, татуйовані, з кільцями у вухах, з очеретяними пов'язками на стегнах і списами в руках. У віттях дерев свистить вітер, розсіюючи дим.
Професор Загорський примружився, глибоко зітхнув і знову нерішуче розплющив очі. Опустившись на коліна, перед ним стояв юнак із запалими очима на пораненому вилицюватому обличчі.
Загорський напружено вдивлявся в юнака. Йому здавалося, ніби він уже десь бачив його. І взагалі —де він? Як опинився в цій невідомій країні? Хто такі ці чорношкірі? Хто цей юнак?
Хлопець схилився над Загорським:
— Професоре!
— Де я? — промурмотів Загорський.
— Ви живий, сер! — радісно вигукнув юнак.
Загорський, силкуючись щось пригадати, помахом руки зупинив його:
— Зачекай, зачекай, а ти хто такий?
— Я — Абдул Хамід! — нетерпляче відповів асистент.
— Абдул Хамід? — повторив замислено професор. — Знайоме ім'я.
— Я ваш асистент, сер!
— Асистент? Який асистент?
Хамід сумно всміхнувся:
— Ви — мій професор! Пригадайте: наш корабель плив до Абалули!
— Абалули?
— Так, так, сер! Ми вивчали загадкові сили, що оточили острів Абалулу.
Загорський заплющив очі, болісно напружуючи пам'ять, і зітхнув:
— Мені в голові геть усе переплуталось! — Він помацав на лобі пов'язку, і його різонув гострий біль. — То я — ваш професор? Мабуть, ви помиляєтесь!
Абдулові Хаміду раптом стало моторошно: Загорський втратив пам'ять.
Ледь стримуючи нервовий дрож, Хамід допоміг Загорському підвести голову. Негри, що оточували хворого, враз розступилися. Старий зморщений негр, з кільцями у вухах і татуїровкою на обличчі, подав списом якийсь знак, і двоє чоловіків швидко побігли звивистою доріжкою, що губилася в хащах джунглів.
Професор Загорський подивився на старого негра, і на обличчі в нього майнула ледь помітна усмішка. Очевидно, це всміхнене чорне обличчя допомогло йому щось пригадати.
Загорський довго мовчав, напружуючи пам'ять, і раптом стрепенувся:
— Ти — Лабала, чи не так?
Абдул Хамід заперечливо хитнув головою. Негр притулив до чола очеретяний спис із химерними візерунками, приклав руки до серця й щось проказав.
Загорський розвів руками — він нічого не зрозумів
— Лабала вмер! — мовив Абдул Хамід.