Невидимий риф
Шрифт:
Асистент підтримував Загорського, який, підвівшись, зачудовано розглядав негрів, густі пальми й папороті, переплетені ліанами обіч вузенького путівця. Старий негр із зморщеним обличчям почастував Загорського бананом. Загорський тремтячими руками очистив соковитий плід і зволожив ним губи.
«Що діється зі мною? Я сплю чи, може, збожеволів? Що сталося? Де я бачив цього юнака — Абдула Хаміда?»
Абдул Хамід не хотів стомлювати професора й не квапився заходити з ним у розмову. Він бачив, що Загорський поволі повертається до пам'яті й починає потроху пригадувати минуле, а кожне подразнення може тільки ускладнити його хворобливий стан.
— Як ми тут опинилися? — запитав перегодя Загорський.
— Ми зазнали катастрофи, професоре! — відповів Хамід, поправляючи йому перев'язку. — Вертоліт упав у море. Ми вивчали загадкове випромінювання навколо Абалули. Але вертоліт перекинувся, і ми повисипалися з нього, мов яблука. Аварії, власне, не було. Зупинилися двигуни, вітер чи якась інша стихія перевернули машину, й вона полетіла в море. Ми випали з неї, а парашути самі розкрилися в повітрі. У вертольоті лишився тільки Жорлінг — він не встиг вискочити…
Загорський тримав голову вобіруч.
— Жорлінг лишився живий? — запитав він після хвилинного мовчання.
— Якісь незнайомі люди намагалися врятувати його.
Професор допитливо подивився на нього.
— І врятували?
— Не знаю, — невпевнено проказав Хамід.
Загорський знову затиснув голову руками.
— Що сталося з нами потім?
— Вас при падінні поранило — випадково зачепило уламком гвинта.
Загорський довго дивився на Хаміда. В його свідомості зринали окремі епізоди пережитого. Він, мов оператор, який під час монтажу склеює шматки знятої плівки, намагався з'єднати всі події в тій послідовності, як вони відбувалися. Але в його голові миготіли тільки окремі кадри. Він згадав своє перебування на кораблі, людей, які оточували його. Потім у пам'яті спливла сцена в кабінеті Фенімора Кріпса, промайнула згадка про вертоліт і Вільямса Жорлінга. Але Загорський не міг визначити час і послідовність цих подій.
Коли асистент сказав Загорському, що його поранено, він спитав:
— Мене поранив Шнайдер?
— Ні, сер. Вас зачепило гвинтом вертольота, коли ви були вже в морі.
Загорський знов напружив пам'ять, у голові йому запаморочилось, і він знепритомнів…
Опритомнів Загорський вранці. З вікон, завішених оксамитовими фіранками й прозорим тюлем, лилося м'яке, заспокійливе світло. Він лежав у просторій кімнаті, з білою гіпсовою стелею і лискучою люстрою. Усе в цій кімнаті було йому знайоме — наче він колись уже мешкав тут.
«Де це я? — зітхнув Загорський. — Здається, допіру лежав десь у затінку пальм, а тепер опинився тут…»
Він обмацав собі голову. Голова була забинтована, і пов'язка трохи муляла йому. Обвів поглядом кімнату: лікарняна шафа, важкі двері, оббиті білою шкірою. Нараз Загорський здригнувся.
«А хто ця русява жінка в білому фартусі?»
Він замружив очі й подумав: «Мабуть, у мене галюцинація!»
Потім обхопив голову руками, затулив долонями обличчя, протер пальцями очі. Він боявся поглянути навколо себе. В голові все змішалося, запливло туманом. Як він опинився в цій кімнаті, хто ця. жінка, де він? Загорський поворухнувся і знову обвів поглядом кімнату. Тихою, нечутною ходою до нього підійшла жінка в білому фартусі. Загорський уп'яв у неї очі — вона здалася йому знайомою. Він підвівся на лікті й стрепенувся: в глибокому шкіряному кріслі біля невеличкого круглого столика сидів старий з клинцюватою борідкою, кошлатими бровами, в окулярах у золотій оправі. Старий трохи підвівся й привітно всміхнувся до Загорського.
«Цю людину я також знаю!» — здивувався Загорський.
— О, професоре, ви вже цілком одужали! — мовила русява синьоока жінка.
— Сподіваюсь! — промурмотів їй у відповідь Загорський, намагаючись пригадати, де він бачив цю жінку.
Старий з клинцюватою борідкою не по роках спритно підхопився з місця й швидкими кроками вийшов з кімнати.
— Я до ваших послуг, сер! — усміхнулася русява жінка. — Вам щось треба?
— Чи можу я побачити свого асистента? — спитав Загорський.
— Він прийде до вас о п'ятій годині!
— Де я?
— Між гостинних людей!
— Пробачте, але я хочу знати, де саме.
— У приватній лікарні.
— В якій країні?
— Далеко від нашої батьківщини!
В голосі жінки лунали жартівливі нотки, та професорові Загорському було не до жартів. Він насупив брови й суворо запитав:
— Це що — таємниця?
— Абсолютна, професоре!
— Значить, мене заарештовано?
— Ви лікуєтесь у приватній лікарні!
— Щойно ви сказали, що я цілком одужав. Отже, випишіть мене звідси!
Жінка всміхнулася.
— Це компетенція лікарів. Доведеться вам трохи зачекати.
— А ви хіба не лікарка?
Жінка заперечливо хитнула головою.
— Я студентка-фізик.
— То як же ви опинилися в лікарні?
— Сьогодні я чергую біля вас!
— Чергуєте? — витріщив на неї очі професор.
Жінка підійшла до вікна, відхилила тюлеву фіранку й прочинила одну раму. Кімнату сповнило свіже повітря.
Загорський, примруживши очі, стежив за нею. Коли вона знову підійшла до ліжка, він роздратовано проказав:
— Мені здається, що я став жертвою якогось шантажу!
— Ну, це вже ви нас ображаєте!
— А що ж тоді все це означає?
— Згодом ви про все довідаєтесь! Вас прихистили в безпечному місці! Радійте, що ви тут, а не на кораблі! Бо ваш корабель тепер — оселя мешканців підводного світу!
— Тобто корабель затонув?
— Як на мою думку, точніше сказати: його потопили!
— А екіпаж?
— Випадком урятувався тільки капітан. Джон Равен не пощадив навіть свого зятя! А втім, про це іншим разом — поки що вам потрібен абсолютний спокій. Може, ви чогось бажаєте?
— Викличіть, будь ласка, мого асистента!
— Абдулові Хаміду вже призначено час. Він буде тут о п'ятій годині. Але якщо професор дозволить, то Абдул Хамід може прийти й раніше! Я перекажу професорові ваше прохання!
Жінка попрощалась із Загорським і вийшла з кімнати.