Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
На невисокому згірку неподалік від шляху стояла маленька капличка. Перед кованими дверима її сиділа Джіаніна і згаслим поглядом проводжала карету. Курява обгортала її, набивалась у ніздрі і вуха, осідала на волоссі, що пасмами спадало на обличчя, ятрила очі.
Ніч дівчина провела в клуні. Пізно прокинувшись, вона вмилася над маленьким струмочком і знову вирушила в дорогу.
Жінки, що гребли сіно, дали їй вина, хліба, козячого молока і поцікавились, чому вона сама і зовсім не злаштована в дорогу мандрує шляхом. Джіаніна відповіла їм, що прямує в Падую до дядька, але про свою втечу
Ніколи вона не повернеться до месера Кельзі. Джіаніна обіперлася спиною об гарячу стіну каплиці і протерла закурені очі. Вона втомилася, і їй дуже хотілось лягти де-небудь у затінку й поспати. Але треба йти далі, бо вирішила попрохатися на ніч у якому-небудь селі неподалік від Падуї і наступного ранку дістатися до міста.
Повз неї повільно проїхав запряжений волами віз. Селянин, звісивши через полудрабок ноги, клював носом. Вдалині маячіли хати села. Джіаніна, немов у напівсні, відійшла від порога каплиці і вклалася в затінку під муром. Їй хотілось заснути й забути все, що завдавало їй болю. Незабаром вона вже спала. Дивлячись на неї, важко було здогадатись, які неспокійні сни заполонили її.
Шляхом до каплиці наближалася дивна група. Попереду літній, бадьорий ще чоловік, бідно зодягнений, з засмаглим, зморшкуватим обличчям та чорною, посрібленою бородою, тяг візок. На голові в нього був жовтий капелюх з розкішним пером. Його сміливе циганське обличчя та орлиний ніс свідчили про те, що родом він не з Італії. На плечі в нього сиділа маленька мавпа, вбрана в червоні оксамитові штанці і жовтий піджачок.
— Ну, Геркулес, ти ще можеш іти? — обернувшись назад, спитав чоловік. — Жарко сьогодні, старий мій друже, га? Зачекай, онде біля тієї каплиці ми спочинемо.
Геркулес, рудий, заввишки з людину ведмідь з сумними очима, похитав головою так, наче зрозумів слова свого хазяїна.
Старий знову взявся за дишло візка, котрий скоріше можна було б назвати просто кліткою на колесах, і сіпнув за вірьовку, спонукаючи ведмедя рушати далі. Геркулес втомлено потюпав поряд з ним. На товстих залізних штабах клітки бряжчав замок, мавпа вправними рухами виловлювала бліх.
Біля каплиці маленький караван спинився.
— Ну, Геркулес, я тебе трішечки відпущу на волю. Будь розумним, не відходь далеко. Зараз я приготую їсти. А з тебе, Піпіно, ми скинемо штанці, — звернувся він до мавпи. — Ти будеш прив'язаний, а то ще забіжиш кудись.
Піпіно аж заплигав од радості, що позбувся обтяжливих штанів.
Поки старий діставав з клітки харчі, Геркулес, оббігши каплицю, вражено спинився перед дівчинкою, яка лежала на траві. Радісно забуркотівши, він нахилився до її обличчя і обнюхав його своїм мокрим носом.
— Що там таке, Геркулес? — спитав його старий.
Пробуджена так несподівано від сну, Джіаніна розплющила очі і здивовано глянула на руду, волохату морду. В першу мить їй здалося, що це ще сон. Та коли Геркулес випростався на ввесь свій велетенський зріст і, скоряючись якомусь внутрішньому потягу, почав незграбно витанцьовувати перед нею, коли Джіаніна побачила траву, квіти, небо і почула голоси людей, які йшли дорогою, вона зрозуміла, що вже не спить. Дивно, але вона зовсім не злякалася цього велетенського звіра. Навпаки, її навіть розсмішили його рухи.
— Геркулес, що сталося? Я тебе не просив, а ти танцюєш! — Старий стояв біля каплиці і похитував головою. Але в цю мить він помітив Джіаніну, яка, звівшись з землі, сперлась на мур і відкинула з обличчя пасмо волосся.
— Он воно що! — вигукнув старий. — Та ти в мене справжнісінький кавалер! Ану, ходи сюди, їжа вже готова! А ти, моя маленька квіточко, — звернувся він до Джіаніни, — спиш отак одна-однісінька, коли вже давно день, і зовсім не боїшся мого Геркулеса? І не треба боятися його, він любить дітей.
Старий опустився біля Джіаніни на траву. Геркулес, понюхавши повітря, почвалав за каплицю, де на нього чекала їжа.
— Так, так, — вів далі старий циган, — Геркулес — розумна тварина. Моя Зусінка любила його, як брата. Вона була гарна, як волошка серед жита. — Старий задумливо дивився поперед себе.
— У вас була донька? — зацікавлено спитала Джіаніна. — Де ж вона?
— Ох, донечко, якби я міг тобі розповісти! Сумна історія. Відколи Зусінки немає з нами, щастя залишило нас. — Старий циган швидко зиркнув на дівчину.
— Дідусю! Розкажіть мені про неї! — попрохала Джіаніна, забувши своє лихо.
— Зусінка була маленькою чарівницею. Коли вона била в бубон, всі присутні кидались у танок. Отака вона була моя Зусінка. Коли вона збирала серед глядачів гроші, навіть найчерствіші серцем розкривали свої гаманці. Досить їй було сказати слово, і Геркулес, навіть втомлений, починав танцювати. Мені часто доводиться з ним лаятись, перш ніж він піде в танок. А от Зусінку Геркулес слухав з одного слова…
Джіаніна напружено прислухалася до монотонного голосу старого цигана, який час від часу кидав на неї запитливі погляди, немов хотів пересвідчитися, чи його слова досягають бажаної мети.
— Одного разу багатий, поважний пан, одягнений, немов султан, у шовкове, гаптоване вбрання, побачив, як танцює моя Зусінка. Він спинився, неначе заворожений, і впився в неї поглядом. О донечко моя, коли б ти знала мою Зусінку! В своїй червоній сукеньці вона була гарна, як принцеса з казки. Пан дав нам золоту монету, а Зусінку ласкаво погладив по щоці. Потім він одвів мене вбік і запропонував мені за Зусінку п'ятсот золотих дукатів…
— Звичайно, ви не погодились? — спитала Джіаніна, яка слухала старого, затамувавши подих.
— Та я б її не віддав і за тисячу дукатів, — відповів старий. — Але ж ти знаєш, як воно буває, коли багачеві що-небудь забажається. Одного дня моя Зусінка пішла по харчі і по воду для Геркулеса та Піпіно і більше не повернулася до нас. Я всюди шукав її. Мабуть, разів десять бігав скаржитись на багатія, аж поки вони мене не вигнали з міста. Добре, що не всипали мені ще п'ятдесят палиць. Кому яке діло до нещасної циганської дів-чини-сирітки?
Старий сумно дивився поперед себе. Цю історію він переказував уже тисячі разів, ввесь час додаючи до неї все нові й нові подробиці, доки, врешті, й сам повірив, що все було так, як він розповідав.