Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Марко Поло, мов зачарований, слухав ученого, який одразу, без манівців, заговорив про головне. Він відчував, що настав час рішучих дій.
— Ви сказали імператору, що не можна обтяжувати народ новими податками, — продовжував Хіу Хенг. — Але Ахмед забирає у простих людей останнє. Він жорстокий і ставить суворі вимоги. Якщо ви подивитесь на народ, то побачите, як він змарнів і виснажився. Імперія бідніє і дичавіє. За минулий рік Ахмед прибрав до своїх рук 29000 тінгів паперовими грішми, 25 тінгів золотом, 180 тінгів сріблом, 12000 паків чаю, 110 коней, 20 мисливських наборів і багато інших речей. Ахмед наказав
Він одкинувся на спинку крісла.
Його обличчя знову набуло байдужого, холодного виразу. Тільки біля рота залягли зморшки давньої скорботи.
— Вирішити вам буде нелегко, — сказав він. — Я піду в сад… Сюди я прибув у закритому паланкіні, з надійними носильниками, і про мої відвідини не знатиме жодна душа.
Марко Поло схопився і благально звів руки.
— Стривайте, милостивий пане!
Він не хотів лишатись зараз на самоті. Звичайно, він міг би відговоритись кількома незначущими фразами і залишити іншим судити Ахмеда. Імператор перебував у Шаньту. Кронпринц Чінкім полював десь на півночі країни. Особисту ж охорону Ахмеда останнім часом було посилено. Скинути цю могутню людину — небезпечно. Як поставиться хан Кублай до свавільних дій у Камбалі? Хіу Хєнг сказав правду: вирішити нелегко. Але Марко не хотів уникати вирішення. Він навіть відчув легкий сором, коли подумав про своє негідне намагання лишитися між добром і злом.
— Чому ви служите імператорові? — спитав він ученого.
— Бо я хочу допомогти своєму народові, — коротко відповів Хіу Хенг.
Марко Поло розумів ученого. Настав час зробити найвирішальніший крок, йому здалося, ніби він бачить перед собою суворе обличчя свого батька, ніби чує його голос: «Купці — не благодійники. Коли ти, нарешті, зрозумієш це? Не втручайся в такі справи». Але в ту ж мить перед ним постало мужнє, добре обличчя Матео. «Ми повинні взяти її, Марко. Цей диявол заб'є її до смерті… Вони думають тільки про свої жовті дукати».
«Треба поговорити з Ашімою», подумав Марко. Його обличчя було бліде, ніби висічене з каменю, коли він сказав:
— Я піду з вами, Хіу Хенг.
На карту було поставлено життя. Марко Поло повторив:
— Я піду з вами, Хіу Хенг. — На його щоках проступив легкий рум'янець.
Обоє підвелися. Хіу Хенг став прощатися. Чай у чашках на столі лишився невипитим.
Носильник Янг не міг забути обличчя Ашіми і її переляканого крику: «Куди ви принесли мене?»
Жовтий паланкін стояв поряд з іншими у великому просторому приміщенні. Був обідній час. Янг вийшов на подвір'я. Він згадував перелякані очі незнайомки і думав про своїх сестер, яких забрали за податки. Вони з товаришем пішли геть, залишивши незнайомку в саду. З яким німим відчаєм дивилася дівчина їм услід.
«Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче».
Це був голос Саїда.
Янг вийшов за ворота.
— Куди ти йдеш, Янг? — гукнув йому, посміхаючись, вартовий. — Може, хочеш відвідати в обід свою наречену?
Дівчина кричала, благаючи допомоги, а вони пішли геть з своїм жовтим паланкіном, бо Саїд звелів: «Щоб не казали нікому жодного слова, бо заплатите головою!»
Важко стало жити в Китаї. Янг розлюбив своє життя. З ранку до ночі носив він на своїх плечах багатих панів і одержував за це чашку рису. А інші й того не мали. Раніше, коли в кузні Ванга збиралися його друзі і жевріла надія, що однієї ночі в горах спалахнуть сигнальні вогні, хоч було на що сподіватися. А тепер у Камбалі все затихло, немов у могилі.
Двоє чоловіків випередили Янга. Один голосно сміявся.
«Смійся, смійся!» подумав він. Он там маленька вулиця звертає вбік. Ще кілька кроків, і він підійде до будинку венеціанців.
Нащо отой диявол викрав дівчину? Вона зовсім не схожа на пихатих сановниць, які навіть не дивляться на носильників.
Янг підійшов до воріт. Може, зайти й сказати: «Міністр Ахмед тримає вашу пані у віллі над річкою». Він сперся на кам'яного лева. Такі кам'яні охоронці стояли перед усіма будинками, відганяючи злих духів. Поки Янг думав, що йому робити, ворота відчинилися. Він відступив убік, носильники швидко пронесли повз нього закритий паланкін.
Янг провів їх задумливим поглядом. Одного з них, високого, жилавого носильника, що йшов праворуч, він знав. Це був служник канцлера Хіу Хенга.
Стояла спека, немов серед літа. Вкриті лісами горби стримували західні вітри.
Марко Поло сидів у своїй напівтемній, прохолодній кімнаті. Настрій у нього був піднесений: ненависть, двоїстість його становища при дворі, яке так пригнічувало його, лишилась позаду. Марко розумів, як важко буде виконати задумане, але не боявся небезпеки. Він наказав служникові принести чорнило й папір і написав три листи: один — Ашімі, другий — Ніколо й Мафіо Поло, третій — своєму другові Матео. Потім покликав Перлинку. Служниця була сумна й заплакана, та Марко, заглиблений у свої думки, не звернув на це уваги.
— Якщо завтра ввечері я не повернуся, передай листа пані, — сказав він. — Не раніше, як увечері. Запам'ятай. І поклянись, що нікому не скажеш про це жодного слова.
Він поклав листа в шухляду стола.
— Ось тут знайдеш його, — мовив він, не підводячи голови. — Чому ти не відповідаєш?
Перлинка схлипнула і впала йому до ніг.
— Вбийте мене, пане… Я така нещасна… — у відчаї мовила вона. — Де наша пані? її ніде немає!.. А я ходила в місто. Я ж не знала… — Вона затулила руками обличчя і гірко заплакала.
— Встань! — суворо сказав Марко Поло. — Що ти говориш? Розказуй, що сталося. Чуєш? Негайно встань!
Покоївка встала.
— Ви ж, милостивий пане, прислали посланця і жовтий паланкін. Вони забрали пані у віллу над річкою. — Сльози знову залили їй обличчя. — Вона була така рада. «Швидше, Перлинко, — сказала вона, — мені треба переодягнутися. Пан чекає мене у віллі над річкою».
І ось ви тут, милостивий пане. А пані немає… Я так боюся…
Марко Поло урвав балакучу дівчину.