Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

— Я йду, дідусю, — озвався Шю.

Він спинився перед столом і став обмацувати стружки, доки не торкнувся до руки старого.

— Ванг ще не прийшов, — сказав різьбяр. — Це б допоміг мені випилювати з кореневища оцупки.

— Його немає з учорашнього вечора, — сумно мовив Шю.

— Ванг — неспокійна людина, хлопче. Іди, сідай біля мене, — запросив старий.

— Дідусю, я інколи боюсь, що він колись зовсім не повернеться додому, його так легко розгнівати.

— Розповісти тобі про генерала Ба Мана?.. Ось зачекаємо, поки прийде Ванг… Якщо хочеш, я розповім тобі також про коваля Хан Ель-канга,

який одним ударом меча розсік надвоє величезний камінь… Або заграй на сопілці що-небудь веселеньке.

Але сліпий Шю, схиливши голову, до чогось прислухався.

— Я чую, як наближається багато вершників, дідусю. Ви їх уже бачите?.. Багато вершників!

Загін їхав брукованим шляхом вздовж імператорського каналу. На тлі неба постаті верхівців і коней здавалися величезними. Чотири охоронці їхали попереду, звільняючи дорогу.

— Я бачу їх, — сказав старий. — Чотирнадцять днів тому вони прямували на південь, а тепер вертаються назад.

— Хто це, дідусю?

— Милостивий пан намісник із своїм почтом та охоронцями.

— Багато коней, — мовив Шю.

— Ходімо туди, Шю.

Різьбяр узяв сліпого за руку і пішов з ним до греблі, по якій пролягала широка дорога.

— Я хочу побачити його обличчя, — пробурмотів він.

— А який він на вигляд, дідусю? Розкажіть мені.

— Він їде на рябому коні. Двоє охоронців тримають над ним балдахін з голубого шовку. Уяви собі: високий чужинець із смаглявим обличчям. Великі очі, гордовитий погляд, довгий ніс, темна борода, високе чоло. Нестарий. Чужинці, які носять довгу бороду, насправді молодші, ніж можна подумати. Тримається він у сідлі прямо і має гарну поставу. А що можна сказати про його обличчя я й сам не знаю. Тепер ми повинні стати навколішки і торкнутись чолом землі перед милостивим паном намісником. Мені здається, він такий самий, як і інші, — чужинець та й більш нічого. Всі вони заслуговують тільки ненависті, всі до єдиного. Але коли ти постарієш, Шю, ти розучишся ненавидіти.

— Скільки в них коней, дідусю?

— Багато коней, більше, ніж ти можеш порахувати на пальцях. Набагато більше. Ось вони проїжджають, а ми лежимо перед ними в пилюці. Тепер уже можна вставати. — Різьбяр втомлено підвівся з землі. Піднялися й інші. Почулися розмови, сміх. Побачивши Ванга, який наближався до них, старий радісно посміхнувся.

— Іде Ванг, — сказав він. — Ну, тепер уже нічого турбуватися.

Вони рушили всі втрьох додому. Шю і Ванг допомогли різьбяреві вибратися на насип. Старий сів до столу і взявся за роботу.

— Ви будете вирізувати безсмертного бога або дракона? — спитав його Ванг.

— Ні, смертного, Ванг. Він тільки-но проїхав під голубим балдахіном.

— Тоді не забудьте вирізати слова: чужий диявол! — похмуро мовив Ванг.

— Я бачив його обличчя, — пробурмотів старий. І суворо додав: — Не бігай так часто в місто, Ванг. Шю боїться, коли тебе немає цілу ніч.

Марко Поло їздив для нагляду на південь своєї провінції. Під його владою було двадцять сім міст. Незважаючи на велику шкоду, яку завдало країні хазяйнування Ахмедових ставлеників, торгівля й ремесло знову процвітали. Ось уже протягом року Марко намагався підбирати чесних чиновників, проганяючи шахраїв.

Хан Кублай, як і раніше, вимагав від своїх намісників величезні суми грошей для поповнення державної каси. Єдине, чим Марко Поло міг полегшити долю населення — це скасувати всілякі дрібні податки, які потрапляли в кишеню чиновників-шахраїв.

Марко їхав на чолі загону охоронців забрукованою вулицею вздовж імператорського каналу, не оглядаючись навколо. Не можна було передати словами все те, що йому довелось пережити і побачити в цій країні. Марко жалкував, що не володіє пензлем, щоб відтворити на полотні свої враження.

Він часто згадував про друга, похованого високо на скелі над величною рікою. Здійснилося тривожне передчуття Матео. Він лежав у могилі на чужій землі, далеко від батьківщини, так далеко, що від однієї згадки про це щеміло серце.

Інколи Марко теж ставало важко на душі — байдуже, чи він був у дорозі, оточений загоном охоронців, чи на людних базарних площах. На службі в хана Кублая він зазнав найвищої честі, яка коли-небудь випадала на долю іноземця, і все ж таки його все дужче й дужче охоплювало, хай ще несміливе, почуття туги за Венецією.

Рік тому, у маленькій церкві в місті Чінкянг, збудованій 1274 року, Ашіма прийняла християнство і одружилася з Марко Поло. Весілля було відсвятковано тихо й спокійно. Ніколо й Мафіо Поло не знали ще про нього. Марко з тривогою думав про батька й Мафіо, які вже два роки як поїхали з дому і лише раз подали про себе звістку.

Поруч з Марко Поло їхав носильник Янг. Звичайно, тепер він уже був не носильником. На поясі в нього висів меч, а через плече — лук. У сагайдаку стирчало десять червоних стріл. Янг став капітаном, командиром охоронців намісника. Він не помітив свого друга з Камбалі — Ванга, бо не любив дивитися на вкляк-нуті постаті своїх земляків, навіть коли вони кланялися Марко Поло. А не помітивши Ванга, Янг не згадав і тієї ночі, яку він колись провів у будиночку коваля.

Коли Марко Поло й капітан проїхали, Ванг підняв голову і зміряв їх гнівним поглядом. Він теж не впізнав Янга. Хіба ж він міг здогадатись, що отой розкішно одягнений верхівець із срібним шоломом на голові — його давній друг, носильник Янг?

— Скоро будемо вдома, милостивий пане, — мовив Янг.

— Скоро, — відповів Марко Поло.

Будинок намісника стояв у центрі міста. З усіх боків його оточував чудовий парк. На вершечку дерев гніздились журавлі. Біля ставка, вкритого квітками лотоса, здіймався на чотирьох червоних колонах чудовий павільйон. Ашіма, схилившись на балюстраду, годувала золотих риб.

— Можна мені вже йти? — спитала Перлинка. — Фан Кунг-до буде гніватись, якщо я не з'явлюся до нього своєчасно.

— Іди, — посміхнувшись, сказала Ашіма.

Дівчина була розчарована, що господиня її не затримала, їй хотілося залишитись тут і трохи погомоніти.

Фан Кунг-до став грозою для всіх слуг у домі. Під час урочистих прийомів йому навіть випадала честь стежити за порядком у домі. До своїх обов'язків він ставився надзвичайно сумлінно. З Перлинкою Фан був дуже суворий. Ніхто не знав, які почуття поєднували їх. То вони підсміювались одне з одного, то обмінювалися погрозами: «Зачекай, я розповім про все господині», або: «Стережись, наклепнику!» і після того цілими днями не говорили одне з одним.