Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
— Що ж може трапитися? П'єтро Бокко мені не подобається, мамо. Він привітний, але очі в нього холодні. Він нам не потрібний. Я буду з вами, скільки ви захочете. Ніколи не піду од вас. І мої друзі тут: Джованні, Джіаніна… і Паоло. Паоло піклується про мене, як брат. Я люблю його… Мамо, хіба ви не вірите, що тато повернеться?
— Не знаю… — мати говорила так тихо, що Марко довелося нахилитися до самих її губ. — На вулиці світить сонце?.. Мені хочеться… бачити багато… людей… Не бути самотньою! Ніколо!
Лагуна й небо набули однакового
Лише поодинокі ліхтарі мерехтіли серед ночі.
На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.
О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.
Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.
Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо — хлопець небалакучий, — пояснював він Паоло. — Хоч убий його, слова не скаже».
По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.
Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.
Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.
Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.
Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.
Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.
По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.
Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.
— Може, милостивий пане, принести винця? — спитав хазяїн. Луїджі ствердно кивнув головою.
— Ну, як справи, Джорджіо? — звернувся Луїджі до свого співрозмовника, намагаючись говорити якомога загрозливіше.
— Краще дайте мені спокій! — роздратовано одказав Джорджіо.
— Тоді поверни мені гроші! Ти ж одержав п'ять дукатів, телепень!
— Прикуси язик, ти, свиняче вухо! — розлючено прохрипів Джорджіо. — Ходімо зі мною, я дам тобі на вулиці стільки дукатів, скільки хочеш. — Кинувши хазяїнові кілька сольді, він підвівся з-за столу, потім нахилився до писаря й промовив: — Якщо ти й далі будеш чіплятись до мене, писарю, то тебе скоро витягнуть з каналу.
Чорний Джорджіо вийшов з таверни, навіть не глянувши на Луїджі.
— Може, милостивий пан хоче ще винця? — спитав хазяїн.
— Хай йому чорт! — вилаявся Луїджі. — Принеси вина!
— Необтесаний мужлан, — прошепотів хазяїн. — Ви краще відчепіться від нього.
Паоло з непослабною увагою спостерігав за цією сценою. Писаря з арсеналу він бачив уперше і тільки здогадувався, що той причетний до замаху. В усякому разі, треба взнати, що це за птиця. Ледь похитуючись, Паоло підійшов до нього і важко опустився на стілець.
— Ви такий самотній, пане, — сказав він, хитрувато примружившись. — Дозвольте мені трохи посидіти біля вас.
— Хто ви такий? — холодно спитав Луїджі.
— Вантажник, пане мій. Добре заробив на цьому тижні. А тепер не вадить і винця випити. Хазяїне, принеси нам два кухлі.
Писар не відмовився. Добродушний, мускулистий вантажник викликав у нього довір'я.
Паоло, якому Марко дав вдосталь грошей, щоб вести пошуки, труснув кишенею, і в ній забряжчали монети. Одразу ж після першого кухля Паоло замовив другий. При цьому він уважно прислухався до кожного слова писаря. Спочатку йому вдалося дізнатись небагато — Луїджі умів приховувати свої думки. Паоло розвідав лише, що цеховий писар Луїджі служить в арсеналі у месера П'єтро Бокко. Це ще більше насторожило Паоло, зміцнивши в ньому переконання, що писар таки замішаний у справі.
— Пийте, писарю! — вигукнув він гучним голосом. — Пийте, щоб не загусла кров! Сьогодні я можу платити за все, принесіть вина, хазяїне!
Луїджі посміхнувся куточками рота. Щоки, ніс і очі в нього залишились непорушними, ніби закам'яніли. Вино було безсиле оживити маску, що стала другим обличчям Луїджі. Але поволі п'янкий напій затуманив йому свідомість, і з його язика почали зриватися скупі фрази.
— Ти дужий хлопець, вантажнику, і можеш легко заробити грошенят, якщо захочеш, — ледве повертаючи язика, промовив Луїджі.