Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Марко хотів сказати щось дошкульне, але, побачивши її заплакане обличчя, стримався. Він знав, як Марія побивалася за Паоло.
«Прийдіть-но ще раз, дядьку, і я вам скажу все, що думаю про вас!» сердито вирішив хлопець. Але бойового запалу йому вистачило ненадовго. Марні пошуки зовсім пригнітили його.
— Джіаніна вже спить? — спитав він.
— Вона чекає вас, пане.
Марко неквапом піднявся по сходах.
Коли він зайшов до кімнати, дівчина стояла біля вікна. Вона одразу побачила, що Марко повернувся ні з чим.
— Нарешті! — вигукнула вона, зрадівши,
— Завтра вранці я знову почну пошуки, — сказав Марко.
Дівчина швидко підійшла до нього.
— Джованні знає, де є чорна барка, — мовила схвильовано вона. — Завтра ми підемо до капітана Матео, він хазяїн чорної барки.
КАПІТАН МАТЕО
Капітан Матео застогнав і перевернувся на другий бік. Крізь шпарки у віконницях до кімнати пробивалося сонце. Капітан хотів примусити себе ще трохи поспати. Робота його починалася лише ввечері. Вдень він майже ніколи нікуди не виїжджав. Зараз Матео міркував, чи варто заново перефарбувати барку, його прикро вразило порівняння, зроблене майстром Бенедетто: що барка схожа на труну з вітрилами.
В кухні брязкотіла посудом Люція — його дружина. Звуки, до яких Матео уже давно звик, сьогодні чомусь непокоїли його й дратували. Десь глибоко в душі він усвідомлював, що причиною роздратування була нічна подія, але ніяк не хотів признатися собі в цьому. Останнім часом він взагалі став часто замислюватись над своїм життям.
«Старієш, капітане Матео?» питав він себе.
Матео заплющив очі і задрімав. В напівсні перед ним спливали картини минулого.
Коли Матео було вісімнадцять років, він найнявся матросом на торговий корабель і залишив рідне місто. Поминувши Сіцілію, судно взяло курс на французький берег. Корабельні сухарі припали юнакові до смаку, він, бавлячись, виконував важку роботу. Уже тоді рідко хто зважувався затівати з ним сварку, та й сам Матео не чіпав нікого. Вони пробули вісім днів у порту Массалія, а звідти рушили в іспанські води. Жахливий шторм, що налетів з Африки, гарячий і нестримний, кинув корабель на скелі крутого берега. Врятувалось лише двоє: Матео і штурвальний. Молодий матрос подався пішки через Іспанію і, врешті, після найрізноманітніших пригод став солдатом гвардії іспанського короля.
Туга за рідним містом, за батьками і Люцією, яка тоді була ще дівчиськом, знову привела його в Венецію. Після смерті батька він продав його майстерню і. придбав собі вантажну барку. Люція стала його дружиною.
Як це було давно! І як він пам'ятав усе! Чи й справді він нічого не досяг у своєму житті? Під час морської війни з генуезцями, коли над республікою нависла грізна небезпека, він був одним з найхоробріших матросів і наганяв жах на ворожих солдатів. А ким він став тепер? Людиною, котра вимагає, щоб її називали капітаном? Марнолюбним диваком? Йому п'ятдесят років, його ще не покинула сила й кмітливість, його наказу підкоряється зграя контрабандистів. Вельможі, користуючись його послугами, беруть його під свій захист. Капітан Матео!
Надворі сяяло сонце. Чорна барка спокійно погойдувалась на хвилях у бухті.
Що йому завадило стати капітаном на гордому венеціанському фрегаті? Хіба він менше розумівся в морській справі, ніж декотрі з тих, що звалися капітанами?
Так, все було б інакше, якби він був сином багатого патриція! Та чи варто думати про це? Хай йому чорт!
Міцний ранковий сон погасив думки й спогади. Коли Люція відчинила двері і гукнула його, то у відповідь почула лише гучне хропіння. Вона повернулась назад у кухню і з жалем здвигнула плечима.
— Доведеться вам ще зачекати, — сказала вона Марко, Джованні й Джіаніні, які, з'явившись до неї, сказали, що вони будь-що мусять поговорити з капітаном Матео, бо йдеться про дуже важливу справу.
— Але що ж вам треба? — знову спитала Люція, натираючи піском і оцтом мідяний казан, який уже блищав, немов дзеркало. — Якщо ви розповісте мені, то, може, я й розбуджу його…
— Нас послав майстер Бенедетто з Мурано, — вихопилось у Джіаніни.
— Майстер Бенедетто? І одразу аж трьох посланців? — Люція, ледь стримуючи посмішку, поставила казан на стіл і витерла руки.
— Тоді я спробую його розбудити, — мовила вона, обеззброєна наполегливістю дітей. — А ви поки що посидьте!
Через кілька хвилин Люція повернулась до кухні.
— Його розбудити не так легко. Вже як спить, то спить. Але я передала ваше прохання. Потерпіть ще трішки, зараз він вас покличе.
Раптом почувся гучний оклик:
— Заходьте!
Всі троє поспішно зайшли до кімнати. Капітан Матео стояв посеред спальні, його могутня постать і набрякле обличчя злякали Джіаніну. Справді, вигляд у нього був грізний. Праве око геть запливло, і, здавалося, люто поблискувало крізь щілинку на юних друзів.
Перший острах минув, як тільки капітан почав говорити. В його словах відчувалась властива йому добродушність.
— Підійдіть ближче! — наказав він. — Яка ж красуня прийшла до нас у гості! Як тебе звати, донечко?
— Джіаніна! — сказала дівчина й зітхнула з полегшенням.
— А вас, герої? — обернувся капітан до хлопців.
Трохи спантеличені його раптовим запитанням, ті промовили один за одним: «Марко», «Джованні».
— Джіаніна, Марко, Джованні, — повторив капітан Матео. — Тепер я, принаймні, знайомий з вами. А зараз скажіть мені, в чому річ? Нащо ви стягнули мене з ліжка?
Він глянув на Джованні і раптом пригадав, що це обличчя з тонкими рисами він уже бачив у майстра Бенедетто.
— Ви капітан Матео? — відкашлявшись, спитав Марко.
В очах капітана спалахнули веселі іскорки.
— Ти допитуєш мене, сину, наче його світлість член Верховного суду, — мовив він і злегка вклонився… — Я капітан Матео. Чим можу бути корисним?
Джіаніна не витримала і посміхнулась, але одразу ж знову посерйознішала.
— І чорна барка належить вам? — вперто розпитував далі Марко.