Інферно

Браун Ден

Ферріс мовчки кивнув і пішов угору жвавіше.

«Талановита актриса, — подумав Ленґдон, — але все ж

таки що вона хотіла мені сказати?»

Вийшовши на другий поверх, вони побачили під собою увесь обшир базиліки. Храм був збудований у вигляді грецького хреста, більш чіткої геометричної форми, аніж видовжені прямокутники собору Святого Петра чи собору Паризької Богоматері. Завдяки меншій відстані між західним притвором і вівтарем базиліки Сан-Марко створював враження міцності й тривкості, а також простоти й доступності.

Одначе, щоб не видатися аж

надто доступним, вівтар церкви був відгороджений рядом колон і увінчаний неймовірним розп’яттям. Накритий елегантним ківорієм, він ніби хизувався Пала д’Оро — однією з найкоштовніших вівтарних золотих прикрас у світі. Ця широка основа з золоченого срібла називалася «золотим полотном» лише в тому сенсі, що була сплавом усіх попередніх витворів — головним чином візантійської емалі, суцільно вплетеної в готичну раму. Прикрашений близько тисячею трьомастами перлинами, чотирма сотнями гранатів, трьома сотнями сапфірів, а також смарагдами, аметистами й рубінами, Пала д’Оро вважався разом із кіньми Сан-Марко одним із найвизначніших скарбів Венеції.

В архітектурному сенсі слово «базиліка» означає будь-яку церкву в східному візантійському стилі, збудовану в Європі чи на Заході. Церква Сан-Марко, створена як копія юстиніа- нівської базиліки Святих Апостолів у Константинополі, була настільки східною за своїм стилем, що туристичні проспекти часто рекомендували її як цікаву альтернативу турецьким мечетям, багато з яких колись були візантійськими соборами, що їх згодом перетворили на мусульманські молитовні.

Хоча Ленґдон ніколи б не назвав базиліку Сан-Марко замінником мечетей, він таки визнавав, що коли хтось має пристрасть до візантійського мистецтва, то її можна задовольнити, відвідавши потаємний комплекс приміщень неподалік від правого трансепта цієї церкви, де зберігається так званий скарб Сан-Марко — надзвичайна колекція з двохсот вісімдесяти трьох ікон, прикрас і кубків, захоплених під час пограбування Константинополя.

Ленґдон із задоволенням констатував, що цього дня в базиліці було відносно тихо. Людей і досі залишалося багацько, але принаймні з’являлося хоч якесь місце для маневру.

Петляючи поміж групами туристів, професор провів Сієн- ііу та Ферріса до західного вікна, де відвідувачі могли відійти вбік і побачити коней на другому поверсі. Ленґдон мав упевненість, що їм удасться встановити особу венеціанського дожа, про якого йшлося в поемі Цобріста, але його й досі турбувало запитання, що робити потім,після того як вони знайдуть дожа. «Шукати його гробницю? Його старую?» Для цього знадобиться чиясь допомога, враховуючи, що сотні статуй містилися в самій церкві й у підвальному приміщенні, а ще вздовж північного крила базиліки розташовувалися гробниці з куполами.

Ленґдон помітив молоду жінку-гіда, яка щось пояснювала групі туристів, і ввічливо перервав її:

— Вибачте. А Етторе Віо сьогодні тут?

— Етторе Віо? — жінка підозріло глянула на Ленґдона. — Si, certo, та... —Раптом вона замовкла, і її очі приязно засвітилися. — Lei е Robert Langdon, vero? (Ви ж Роберт

Ленґдон?)

Ленґдон терпляче всміхнувся.

— Si, sono іо. Чи можна поговорити з Етторе?

— Si, si! — Жінка жестом закликала свою групу трохи зачекати і швидко кудись пішла.

Ленґдон і хранитель музею Етторе Віо якось з’явилися разом у короткометражному документальному фільмі про базиліку і відтоді підтримували контакт.

— Етторе написав книгу про цю базиліку, — пояснив Ленґдон Сієнні. — Навіть не одну, а декілька.

Сієнну й досі нервувала присутність Ферріса, який тепер від них ні на крок не відходив, коли Ленґдон повів їх до західного вікна, звідки можна було побачити коней Сан- Марко. Коли вони підійшли до вікна, у променях надвечірнього сонця показалися силуети м’язистих кінських крупів. А на балконі другого поверху туристи насолоджувалися близьким контактом із кіньми та видовищною панорамою майдану, яка звідти розгорталася.

— Он вони! — вигукнула Сієнна й показала рукою на двері, що вели на балкон.

— Вони, та не зовсім вони, — сказав Ленґдон. — Коні, яких ми бачимо на балконі, насправді є копіями. А справжні коні Сан-Марко зберігаються всередині заради цілості й безпеки.

Ленґдон повів Сієнну та Ферріса коридором до добре освітленої ніші, де аналогічна кінська група з чотирьох жеребців виступала риссю з-під цегляної арки.

Ленґдон кивнув на статуї.

— Оце і є оригінали.

Щоразу, коли Ленґдон бачив коней зблизька, він мимоволі милувався, як детально скульптор проробив їхню мускулатуру. Розкішна золотисто-зелена мідянка, яка вкривала скульптури, лише посилювала ефект тремтливої шкіри, під якою грали м’язи. Для Ленґдона вигляд цих чотирьох коней, збережених у прекрасному стані, завжди був нагадуванням про необхідність і важливість дбайливого ставлення до великих творів мистецтва.

— їхні хомути... — сказала Сієнна, кивнувши на декоративні грудні хомути довкола кінських ший. — Ти казав, що їх додали згодом? Щоби сховати шви?

Ленґдон уже розповідав Сієнні та Феррісу про дивний факт «відрізаних голів», про який він дізнався з веб-сторін- ки ARCA.

— Вочевидь, так, — відповів професор, підходячи до інформаційного плаката, що висів поруч.

— Роберто! — гукнув позаду доброзичливий голос. — Ти мене ображаєш!

Ленґдон обернувся й побачив Етторе Віо — жвавого си- вочолого чоловіка в блакитному костюмі та в окулярах, що кріпилися до золотого ланцюжка на шиї; він проштовхувався до них крізь натовп.

Ленґдон усміхнувся й потис чоловікові руку.

— Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі — Сієнна Брукс і лікар Ферріс.

Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.

— Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?

— Ні те, ні інше, — усміхнувся Ленґдон. — Я прибув сюди по певну інформацію про коней.

На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.

— А хіба є що-небудь, чогоще не знає уславлений професор Ленґдон?