Інферно
Шрифт:
Ленґдон розсміявся.
— Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.
Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.
— Сили небесні, Роберте, — прошепотів він, — у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або...
— Етторе, я хочу знати, який
— Цього ніколи не було, — відказав Етторе ображено. — Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив...
— Етторе, будь ласка, просвіти мене, — мовив Ленґдон. — Згідно з цими чутками — що то був за дож?
Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.
— Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю — у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.
— Найзрадливіший?
— Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. — Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. — Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.
«Справді схоже на віроломство», — подумав Ленґдон.
— І як же його звали?
Етторе насупився.
— Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.
— Так, але світ великий і його історія довга.
— Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.
Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.
— Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, — сказав Етторе. — У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства — забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли...
— Він вирвав кістки сліпої! — випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.
Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.
— У якомусь сенсі так.
Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.
— Маю також додати, — сказав Етторе, — що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.
— Я знаю, хто він, — сказав Ленґдон.
— Ще б пак! — усміхнувся Етторе.
Через те, що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору — відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь
— Енріко Дандоло, — заявив Ленґдон. — Дож, який жив вічно.
— Finalmente! (Нарешті!) — вигукнув Етторе. — Бачу, друже, що твій мозок старіє.
— Старіє... разом зі мною. А він тут похований?
— Хто, Дандоло? — Етторе похитав головою. — Ні, не тут.
— А де? — настійливо спитала Сієнна. — У Палаці дожів?
Етторе зняв окуляри й на мить замислився.
— Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю...
Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.
— Я невдовзі повернуся! — гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.
Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. «Що там сталося?»
Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, — на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.
«Військові в чорному». Ленґдон інстинктивно стис руками перила.
— Роберте! — гукнула його Сієнна ззаду.
Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. «Як же
вони нас знайшли?!»
— Роберте! — знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. — Щось трапилося! Допоможи мені!
Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.
«Куди ж вона поділася?»
І через секунду він побачив Сієнну та Ферріса. Перед кіньми Сан-Марко вона схилилась над лікарем Феррісом... А Ферріс упав додолу й бився в конвульсіях, хапаючись за груди.
розділ 75
Мабуть, у нього серцевий напад! — вигукнула Сієнна. Ленґдон поквапився до лікаря Ферріса, який крижем розпластався на підлозі, важко хапаючи ротом повітря.
«Що з ним сталося?!» їхнє становище вмить знову стало гранично критичним. Унизу з’явилися переслідувачі, на підлозі конвульсивно сіпався Ферріс, і Ленґдон на якусь мить розгубився, не знаючи, куди бігти й що робити.
Сієнна схилилась над Феррісом, послабила його краватку й відірвала кілька ґудзиків у верхній частині сорочки, щоб йому легше дихалося. Та коли сорочка Ферріса розійшлася на грудях, Сієнна відсахнулася й тривожно скрикнула, а потім затулила рота рукою й позадкувала, не відводячи вирячених очей від його грудей.